ІВАН ФРАНКО У ВИМІРАХ ЕПОХИ

Рекомендаційний список літератури

Іван Якович Франко (1856 - 1916) – видатний український письменник, поет, публіцист, перекладач, учений, громадський і політичний діяч. Величною є постать Івана Франка у вітчизняній та світовій історії й культурі.

Частина спадщини Великого Каменяра опублікована в 50 томах, що є лише половиною творчого доробку І. Я. Франка. Але й при цьому вражають незвичайні здобутки: 7 томів оригінальної поезії, 6 – перекладної, 9 томів оригінальної прози, 2 томи драматичних творів.

Його ім'ям названий Львівський університет, Київський драматичний театр, багато установ освіти, науки, культури в Україні та за кордоном.

Про вшанування пам’яті Івана Франка [Текст]: Указ Президента України 8 грудня 2015 року № 687/2015 // Офіційний вісник Президента України. – 2015. – № 27. – С. 39 ; Урядовий кур’єр. – 2015. – 12 груд. – С. 4.

****

Мельничук, Б. Іван Франко і Тернопільщина [Текст] / Б. Мельничук, В. Уніят. – Тернопіль : Тернограф, 2010. – 280 с.

Сюндюков, І. Український Мойсей. Франкова "Тріада Свободи": ідеал та реальність [Текст] / І. Сюндюков // Україна Incognita / за заг. ред. Л. Івашиної. – Вид. 6-те, стер. – Київ : Українська прес-група, 2013. – С. 221–225.

Чубата, Д. Духу твого яснітиме печать [Текст] /Д. Чубата // Три дороги. – Тернопіль : Тернограф, 2003. – С. 54–64.

****

Баворівський, В. Український Мойсей [Текст] / В. Баворівський // Свобода. – 2016. – 27 трав. – С. 4.

Бацевич, Ф. Елементи "Тваринного наративу" в малій прозі Івана Франка: лінгвориторичні аспекти [Текст] / Ф. Бацевич, В. Чернуха // Дивослово. – 2016. – № 4. – С. 38–41. 

 Дзісяк, Я. Екзегезис Каменяра [Текст] : до 100-річчя від смерті Івана Франка / Я. Дзісяк // Вільне життя плюс. – 2016. – 3 черв. – С. 6.

 Жук, Г. "Ми мусимо навчитися чути себе українцями..." [Текст]: [до 100-річчя від дня смерті І. Я. Франка] / Г. Жук // Свобода. – 2016. – 27 трав. – С. 4 

Жук, Г. "У найглибшій глибині моїх спогадів горить вогонь кузні мого батька" : [невідоме про І. Франка] / Г. Жук // Свобода. – 2015. – 28 серп. – С. 4.

 Лобарчук, О. Іван Франко і його школа [Текст] : [до 160-річчя Каменяра на його батьківщині відкрили виставку рідкісних архівних документів] / О. Лобарчук // Урядовий курє'р. – 2016. – 8 черв. – С. 11 

 Солоненко, М. Гостював Франко в Колодяжному…[Текст] / М. Солоненко // Голос України. – 2015. – 13 черв. – С. 10.

 Чистух, В. Два образи в церкві Завалівській [Текст] : [Іван Франко і Тернопільщина] / В. Чистух // Вільне життя плюс. – 2016. – 30 берез. – С. 5.

У вінок великому Каменяреві

 27 серпня – 160 років від дня народження Івана Яковича Франка

Іван Якович Франко – знакова постать вітчизняної та світової історії й культури. Поет, прозаїк, драматург, вчений, етнограф, фольклорист, історик, філософ, соціолог, економіст, журналіст, перекладач, громадсько-політичний діяч.

Народився 27 серпня 1856 року в селі Нагуєвичі, тепер Львівська область, в родині коваля. Навчався в Дрогобицькій гімназії, Львівському (філософський факультет), Чернівецькому та Віденському університетах. Брав участь у роботі студентського "Академічного гуртка" "Друг". За громадсько-політичну діяльність, яку було кваліфіковано як соціалістичну пропаганду. Франко чотири рази був ув'язнений австрійською владою (у 1877, 1880, 1889 і 1892).

У 1870-1880-х Франко провадив активну журналістську та публіцистичну діяльність. Разом із М. Павликом видавав журнал "Громадський друг" та альманахи "Дзвін" і "Молот" (1878), спільно з І. Болеєм – журнал "Світ" (1881-1882), із гуртком львівського студентства молодіжний журнал "Товариш" (1888). Співпрацював також у виданнях українських народовців: газеті "Діло" (1883-1886), Журналах "Зоря" (у 1883-1886) та "Правда" (1888); багатьох польських та австрійських часописах. Протягом 1894-1897 рр. редагував літературно-науковий журнал "Життє і слово".

У 1890 р. І. Франко став одним із засновників та першим головою (до 1898) радикальної партії в Галичині, що згодом переросла у національно-демократичну. У 1887-1897 рр. працював у редакції польської газети „Kurjer Lwowski". За участю І. Франка видані альманахи "Ватра", "Веселка", "Перший вінок".

У 1899 р. Франко вийшов зі складу РУРП і став членом Української національно-демократичної партії. Завдяки підтримці М. Грушевського став дійсним (1899; 1904 – почесним) членом наукового товариства ім.. Т. Шевченка, відтак відійшов од активної політичної діяльності і присвятив себе літературній і науковій праці. Очолював філологічну секцію (1898–1901; 1903–1912) та етнографічну комісію НТШ (1898–1900; 1908–191); був співредактором журналу "Літературно-науковий вісник" ( 1898–1907; спільно з М. Грушевським та В. Гнатюком).

Громадська і творча діяльність, особисте життя Івана Франка тісно пов'язані з історією і культурою колишньою Станиславівщиною. На Прикарпаття привела його любов до подорожей, прагнення до пізнання світу, замилування красою природи.

За власним зізнанням Франка, значний вплив на його життя та творчість мали взаємини з жінками. Він пережив три глибокі кохання: до Ольги Рошкевич, Юзефи Дзвонковської та Целіни Журовської, кожне з яких знайшло вияв у художній творчості. Дружиною письменника стала киянка Ольга Хоружинська, шлюб із якою він узяв 1886 року в Павлівській церкві при Колегії П. Галагана в Києві. У подружжя було четверо дітей: Андрій (1887–1913), Тарас (1889–1971), Петро (1890–1941) і Анна (1892–1988).

З 1908 року різко погіршився стан здоров'я. 28 травня 1916 року Іван Якович Франко помер. Похований на Личаківському кладовищі Львова.

Франко – поет, автор 10 прижиттєвих книг віршів, до складу яких увійшло понад півтисячі окремих творів. Багатий творчий доробок – близько півсотні творів складають поеми. Окрім того, Франко – автор своєрідних антологій поетичних переспівів-варіацій. Прозова творчість Франка – це "новелістичний Декамерон" – понад 100 оповідань, новел і казок, які склали 18 збірок малої прози. Іван Франко автор 10 творів великих прозових жанрів - повістей та романів. Драматургія Франка збагатила українську літературу зразками історичної, психологічної драми, соціальної комедії, неоромантично-фантасмагоричної драматичної поеми-казки, філософського діалогу, одноактної п'єси.

Перекладацький доробок Франка охоплює величезний діапазон світового письменства та усної народної творчості від найдавніших часів до поч. ХХ ст. Письменник переклав українською мовою близько 200 авторів із 14 мов та 37 національних літератур, у т. ч. зразки вавилонської, єгипетської, староіндійської, староарабської словесності, античного письменства, ліричної та епічної поезії народів світу, твори  класиків зарубіжжя.

Франкові належать переклади українських народних пісень та поезій Т. Шевченка німецькою мовою. Класикою українського перекладознавства стала праця „Каменярі. Український текст і польський переклад. Дещо про штуку перекладання" (1912).

Франко – вчений, автор численних наукових праць з історії та теорії літератури, літературної критики, фольклористики, етнології, мовознавства. Франко – автор ґрунтовних мистецтвознавчих студій із теорії та історії українського і світового театру. Важливе культурологічне значення мають його релігієзнавчі дослідження. Франкові належать і кількадесят економічних, соціологічних та історичних праць.

Франко – етнограф, фольклорист, дослідник. Діяльність Каменяра як фольклориста і етнографа займає особливе місце в біографії вченого. Великий внесок зробив Франко у вивчення історії Галичини, зокрема, Прикарпаття. За підрахунками академіка М. Возняка праці І. Франка з народознавчої тематики складають не менше третини всієї його спадщини.

Франко – видавець, був ініціатором, координатором та редактором видавничих серій "Дрібна бібліотека" (1878-1880), "Наукова бібліотека" (1887-1888), "Літературно-наукова бібліотека" (1889-1898), "Хлопська бібліотека" (1896-1898), "Міжнародна бібліотека" (1912-19140 та "Всесвітня бібліотека" (1914-1916). Твори І. Франка перекладені багатьма мовами світу.

За його творами поставлено фільми: «Борислав сміється» (1926), «Якби каміння говорило» (1957), «Украдене щастя» (фільм-спектакль, 1952), телефільм (1984) і чотирисерійний стилізований фільм (2003), Альманах «До світла» (1967. «До світла», «Каменяр», «Панталаха»), Мультиплікаційна стрічка «Заєць та їжак» (1963), Художня кінокартина «Захар Беркут» (1971), Два фільми «Для домашнього огнища» (один — 1970, другий — 1992), Телесеріали Олега Бійми «Пастка» та «Злочин з багатьма невідомими» (обидва — 1993), «Киценька» (1995), фільм серіалу Олега Бійми «Острів любові» (вказано: за сюжетами Івана Франка), п’ятисерійний мультфільм «Лис Микита» (2005).

Біографії Івана Франка присвячено кінокартину Тимофія Левчука «Іван Франко» (1956, актор Сергій Бондарчук), його образ створив Ярослав Геляс у фільмі «Родина Коцюбинських» (1970). Про письменника знято науково-популярну стрічку «Іван Франко» (1956) та телефільм Е. Дмитрієва «Іван Франко» (1981), документальний телефільм «Іван Франко» в рамках проекту «Великі українці» телеканалу «Інтер» (2008).

Франко був номінований на здобуття Нобелівської премії з літератури у 1916 році, але смерть письменника завадила цій історичній події.

На його честь 1962-го року місто Станіслав було перейменовано в Івано-Франківськ, а також селище міського типу Янів було перейменовано в Івано-Франкове. Також на вшанування Івана Франка названо вулиці у багатьох містах України, Росії, Казахстану й Канади. На його честь названо астероїд 2428 Каменяр. Його ім'ям названий Львівський університет, Київський драматичний театр, багато установ освіти, науки, культури в Україні та за кордоном.

2016 рік в Україні проголошено роком вшанування пам'яті Івана Франка.

З Днем незалежності України!

24 серпня 2016 року Україна святкує 25 років своєї незалежності.

Дня незалежності України - це не просто День народження держави. Це свято пам’яті про цілі покоління наших предків, що творили націю і боролися за державність, а також день, коли варто думати про день завтрашній, про майбутні покоління, про нашу відповідальність перед історією.

День незалежності – це день, у якому щорічно зустрічаються Минуле і Майбуття України. Минуле має вселяти мудрість. Майбуття повинно виховувати в нас відповідальність за прийняття рішень.

У серцях народу України серпнева блакить неба і жовтогарячий зерновий лан зливаються барвами української державності в символ свободи та праці. Творення історії Батьківщини, її сьогодення і майбутнього — обов’язок кожного з нас, усього народу.

Від щирого серця й від усієї душі зичимо всім співвітчизникам міцного здоров’я, щастя, добра, достатку, щедрої долі, сили і наснаги в усіх справах. І нехай мрія про краще майбутнє окриляє всіх нас на нові звершення.

Хай мир і злагода панують у нашому спільному домі.

З Днем Незалежності!

Колектив бібліотеки

23 серпня - День Державного Прапора України

23 серпня українці відзначають величне свято — День Державного Прапора України. 

Це свято встановлено в Україні «…На вшанування багатовікової історії українського державотворення, державної символіки незалежної України та з метою виховання поваги громадян до державних символів України…» згідно з Указом Президента України «Про День Державного Прапора України» № 987/2004 від 23 серпня 2004 року .

Символ державності України — прапор — докладно описаний в Конституції країни. Після проголошення незалежності держави прапором України називають полотно з двох рівновеликих частин синього і жовтого кольору. При цьому співвідношення ширини полотна до його довжини — 2:3.  

Що означають блакитний і жовтий кольори на стягу нашої держави, та якою є історія українського прапора?

Сполучення синього та жовтого кольорів — одне з найдавніших серед сучасних національних прапорів усіх континентів. У Київській державі його використовували ще до прийняття християнства.

Синій здавна символізує чисте, мирне небо, а жовтий — символ праці і достатку — це колір хлібного лану. Проте є і інші означення. Жовтий і синій кольори є поєднанням головних символів життя — золотого сонця у синьому космосі.

А ще жовтий і синій — це вогонь і вода, чоловіче та жіноче начала.

На прапорах часів України-Руси зображували небесні світила, хрести, княжі знаки – тризуби, двозуби. Тоді ж почали поширюватися й колірні поєднання. Найпопулярнішим був червоний колір, далі білий і блакитний, рідше жовтий. 

Використання жовтого та блакитного кольорів (з різними тіньовими гамами) на прапорах України-Руси простежується від часів хрещення Русі.

Згодом ці два кольори набувають значення державних. 

Про те, що поєднання синьо-жовтих кольорів властиве Україні, свідчить той факт, що Данило Галицький, засновуючи на честь свого сина Лева місто Львів (перша згадка 1256 року), подарував його жителям герб, на якому зображено золотого лева на синьому тлі. А прапори зазвичай виготовлялися відповідно до кольорів герба тієї чи іншої землі або країни. 

У середині XVII ст., після приєднання Гетьманщини до Російської держави, набувають поширення блакитні (сині) полотнища із золотими чи жовтими зображеннями хрестів та інших знаків, однак тоді ще не вдалося досягти єдності щодо прапора. Синьо-жовті козацькі знамена зображені на картині „Запорожці пишуть листа турецькому султанові” І. Рєпіна та на знаменитому полотні М.Івасюка „В’їзд Богдана Хмельницького в Київ у 1649 році”.
Після того, як перервалася своєрідна традиція козацької символіки, тривалий час в Україні, що перебувала у складі Російської імперії, питання про національні символи не порушували. Першу спробу створити жовто-блакитний прапор із двох горизонтальних смуг здійснила Головна Руська рада, що почала боротьбу за відродження української нації.

У червні 1848 року на міській ратуші Львова вперше замайорів жовто-блакитний прапор.
Поштовхом до поширення жовто-блакитної символіки стала Лютнева революція 1917 року в Росії, після якої національно-визвольний рух вийшов на новий рівень. 22 березня 1918 року Центральна Рада ухвалила Закон про Державний прапор республіки, затвердивши жовто-блакитний прапор символом Української Народної Республіки. Пізніше він став і державним символом Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР). Його було затверджено на Підкарпатській Русі, а у 1939-му – в Карпатській Україні. Під цим прапором населення Західної України зустрічало Червону Армію у вересні 1939 року.
На початку ХХ ст. синьо-жовті поєднання барв оформилися як єдино національні. У період 1917 - початку 1919 рр. синьо-жовтим прапором користувалися в Україні й більшовики. А з другої половини 1919 року з ідеологічних міркувань він мав червоний колір з абревіатурою назви республіки, облямованою золотою рамкою. І лише через 30 років був ухвалений новий прапор, який традиційно зберігав червоний колір, затверджений урядом СРСР як обов’язковий для всіх союзних республік, а також мав загально-союзну емблему – серп і молот з п’ятикутною зіркою. Національні особливості України відображала лише блакитна смуга розміром у третину полотнища.
24 серпня 1991 року відбулося проголошення Акта про незалежність України і над будинком Верховної Ради замайорів синьо-жовтий прапор. Символами України в новітньому їх трактуванні є безхмарне небо або синій колір, як символ миру, та жовті пшеничні лани або символ достатку – жовтий колір.
23 серпня 2004 року Президент України підписав Указ „Про День Державного Прапора України”, встановивши нове свято – День Державного Прапора України, яке щорічно відзначається 23 серпня. 

Видача підручників

Видача підручників студентам I курсу буде проводитися 25-26, 29-31 серпня 2016 року

з 10:00 до 17:00

за адресою: вул. Січових Стрільців, 8.

Наявність паспорта обов’язкова!

Про нього знають і в Європі

До 80-річчя Степана Мишанича

Він – родом із верховинського села Ляховець Міжгірського району, але його добре знають і в Ужгороді (тут здобув середню і вищу освіту, у 1957–1971 роках ефективно працював спочатку методистом в Обласному будинку народної творчості, а затим завідувачем кабінету естетичного виховання в Закарпатському інституті вдосконалення кваліфікації вчителів), і в Києві (упродовж майже двох десятиліть – у 1972-1991 роках працював молодшим та старшим науковим працівником Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії ім. М. Т. Рильського АН України, вивчав пісенну та оповідальну творчість українського народу), і на Поділлі (у селі Погребище збирав матеріали для кандидатської дисертації «Пісенна культура сучасного села», яку захистив у 1976 році), і в Донецьку (у 1991–2009 роках очолював викладацький колектив кафедри української літератури і фольклористики Донецького національного університету та два університетські науково-дослідні інститути, по їхньому – центри: Науковий центр «Східно-українське народознавство» та Науковий центр «Життя і творчість Василя Стуса», із тамтешніх місцевих студентів як керівник і консультант виховав 24 кандидатів і 3 докторів філологічних наук), і поза межами України, адже Степан Васильович Мишанич очолював експедиції за українськими народними піснями у Сибір і на Далекий Схід (Сірий і Зелений Клини) та на Кубань (Малиновий Клин), публікувався у європейській пресі, досліджуючи народну творчість українців і в історико-порівняльному ракурсі.

Як приклад, можна згадати його наукову розвідку "Спільні риси сербського епосу про Старину Новака і карпатського фольклору про Олексу Довбуша", яку вперше було опубліковано сербською мовою в одному із наукових фольклорознавчих збірників Белграда у 1973 році. Тож закономірно, що про Степана Мишанича як про дослідника усної народної творчості йдеться у міжнародному фаховому довіднику "Слов'янські фольклористи", виданому у Белграді у 2008 році.

Справді, Степан Васильович – знаний фольклорист України. У 1988 році він захистив у Московському державному університеті дисертацію на здобуття вченого ступеня доктора філологічних наук "Усні народні оповідання: питання поетики", видав 14 книг, серед них такі солідні видання, як "Пісні Поділля" (1976), "Українські народні пісні в записах Софії Тобілевич" (1982), "Усні народні оповідання" (1986), "Народні думи" (1986), збірник українських легенд та переказів "Змієві вали" (1992)...

Але зробив Степан Мишанич немало й на теренах літературознавства. У Донецьку в 1998 році він започаткував видання наукового збірника "Актуальні проблеми української літератури і фольклору", 2-й і 6-й випуски якого присвячені дослідженням творчої спадщини Василя Стуса; у 1996 році видав монографію "Павло Чубинський: (автор українського гімну)". Із літературознавчих його розвідок привертають до себе увагу хоч би оці: "Міфологізм творчості Тараса Шевченка", "Парадокси Володимира Сосюри", "Народнопоетична стихія в творчості Василя Стуса"...

Поряд із всеукраїнською проблематикою Степан Васильович зробив багато й на теренах карпатознавства. У 1981 році шанувальників народної творчості Карпат порадувала упорядкована ним ошатно оформлена збірка балад "З гір Карпатських". Пісня, звісно, має два крила – слово і мелодію. Готуючи видання баладних пісень, упорядник врахував це і опублікував не тільки тексти, але й нотні записи їх мелодій (зробив це фахово, бо паралельно із навчанням в університеті скінчив в Ужгороді й вечірню музичну школу, вивчивши нотну грамоту та освоївши гру на баяні та хорову справу). До цього часу "З гір Карпатських" – найсолідніший збірник серед видань такого роду.

Закарпатський фольклор вчений розглядає у всеукраїнському та всеслов'янському контекстах. У статті "Народні месники України у фольклорі", яку написав у 1985 році як розділ міжнародної узагальнюючої праці "Карпатські збойники і опришники", проаналізовано народний погляд на діяльність Довбуша, Пинті, Шугая у порівнянні із сприйняттям гайдамацького руху на Поділлі, Брацлавшині, Київщині, де діяли Залізняк, Гонта, Гаркуша, Білозерко, Швачка...

Доклав Степан Васильович свій хист та уміння й до інших публікацій видавництва "Карпати". Коли виникла проблема, як оформити підготовлену до друку автором цих рядків книгу: "Як зачую коломийку" (1975), він запропоновував для її оформлення свої фотографії. Таке оформлення доповнило етнографічний зміст книги, спрацювало доброю рекламою видання, бо й на теренах художньої фотографії він працював спостережливо, творчо, винахідливо. У відомому альбомі "Шовкова косиця" (Ужгород, 1973) вміщено 40 творів із його фотодоробку.

При характеристиці його інтересів треба згадати й бібліофільство. Кажуть: покажи свою бібліотеку, то зрозуміємо, хто ти. У домашній бібліотеці вченого, яка нараховує понад 5 тисяч книг, кілька полиць займає карпатознавча література. Найдавніша у його зібранні – богослужебна книга XVII століття  "Четьї-мінеї", яку йому подарували в одному із сіл Закарпаття під час фольклорної експедиції. З вдячністю згадую, як під час роботи над книгою "Ходили опришки" (1983), він допоміг мені відсутнім у бібліотеках Закарпаття виданням Володимира Гнатюка "Народні оповідання про опришків" (Львів, 1910).

Своєрідним підсумком наукової діяльності Степана Мишанича є обсяжний змістовно насичений 2-томник "Фольклористичні та літературознавчі праці" (Донецьк, 2003). До нього із понад 200 наукових праць, опублікованих в українській та зарубіжній періодиці, він включив найсуттєві – про міфокритику та міфопоетику, про голосіння як фольклорний жанр та принципи наукового видання повного зібрання українських народних дум, про віршовані написи на народних картинах із зображенням Козака Мамая та сучасне життя української народної балади в Карпатах тощо. У першому томі "замість передмови, висновків та бібліографії" Григорій Дем'ян у формі есею ґрунтовно проаналізував науково-дослідницьку діяльність професора С. Мишанича, зафіксував, як науковці України і за її межами оцінюють науковий доробок нашого земляка. Про його доробок відгукувалися схвальними рецензіями Л. Бараг (Білорусія), М.Гиряк та М.Мушинка (Словаччина), Р. Кирчів та Т. Салига (Львів), М. Плісецький (Київ), І. Хланта та Д. Федака (Ужгород)...

Кажуть, що у ріднім краї й дим солодкий. Степан Мишанич, мабуть, також так думає, бо повернувся в рідне Закарпаття і вже більше року плідно трудиться професором кафедри філологічних дисциплін Мукачівського державного університету. І в ювілейний день – 14 серпня – побажаємо йому: "З роси і води Вам, Степане Васильовичу! Нових Вам здобутків на ниві краєзнавства й українознавства, беручких і вдячних учнів!"

Іван Сенько

Джерело: http://zakarpattya.net.ua/News/85925-Pro-noho-znaiut-i-v-IEvropi.-Do-75-richchia-Stepana-Myshanycha

Леопольд Левицький - графік модерніст з Тернопільщини

До 110 річчя від дня народження

7 серпня 2016 року виповнюється 110 років від дня народження видатного українського хужожника, уродженця Тернопільщини Леопольда Івановича  Левицького. 

Мабуть немає іншого художника, який би міг виробити такий аж надто своєрідний принцип розбудови картини. Визначивши тему і характер майбутнього зображення, Леопольд Левицький брався створювати наче б зовсім безвідносну абстракцію ліній і кольорів. Він малював, продовжуючи водночас розмову з нами, його гостями, не розтлумачуючи своєрідності замислу, шляхів його втілення. Коли ця робота була завершена, на мольберті з’являлося інше полотно – а вже на нього переносилися винайдені барви і пропорції – але вже в конкретних обрисах.

Подивовані колеги називали Леопольда Левицького майстром композиційних та колористичних знахідок, незбагнутої багатьма творчої гри. З ноткою самовдоволення Леопольд Іванович пояснював, що він за своєю глибинною сутністю абстракціоніст, але влада вимагає мистецьких рішень у межках соцреалістичних засад – тож вона їх буде мати, але виплеканих на засадах майже що підсвідомості.

Він продовжував творити і говорити, говорити напрочуд цікаво і переконливо, доказово й нестандартно, відкриваючи перед слухачами майже зриму панораму описуваного. Якесь дивне враження залишалося після відвідин його робітні: наче всі зібралися тямущі й балакучі, із власними судженнями й думками, але брав слово маестро – і вже неможливо було уявити, щоб у центрі розмови виявився хтось інший, щоб виринуло темою щось цікавіше за його напівіронічні одкровення. Це так бувало постійно, без огляду на те, чи нині в його гостині допитлива молодь, чи обтяжені званнями та почестями колеги.

Тому було певне й переконливе пояснення: саме Леопольд Іванович був носієм виважених і переболених нелегким досвідом знань про минуле – чи то мистецьке, історичне, чи просто життєве. Життя саме його ставило в епіцентр подій: безперечне художнє обдарування, привітна комунікабельність забезпечували йому знайомство з визначними митцями передвоєнної Польщі, відкривали двері паризьких салонів. Знайомства у мистецьких колах, близькі контакти з українським та закордонними художниками давали йому право перебувати в центрі товариства. А він вже давав собі раду, аби вести розмову цікаво й дотепно, корисно для співрозмовників.

Зустрівся і ближче зазнайомився з Леопольдом Івановичем я в майстерні Теодозії Бриж, куди майстер вчащав нібито до свого молодшого колеги Євгена Безніска, який тоді ще не мав власного робочого місця і займав куток в майстерні дружини. В обох графіків було багато спільних зацікавлень, тож старший майстер завжди міг надати творчу підтримку молодшому колезі. Чи то б стосувалося популярної тоді й близької обом техніки ліногравюри, чи в освоєнні складніших секретів кольорових монотипій, акватинти, деревориту. Та й багато чого іншого. Ці фахові розмови завжди перепліталися зі спогадами, торкалися проблем тогочасного мистецького життя, яке чергувалося непередбачуваними відлигами й заморозками, ускладненням взаємин в мистецькому середовищі.

Леопольд Левицький народився 7 серпня 1906 року в сім'ї сільського коваля-слюсаря в селі Бурдяківці на Тернопільщині. Згодом сім’я переїхала до міста Чорткова, де Леопольд навчався у гімназії. Там і виявилися його малярські здібності. Проте батько бажав бачити сина адвокатом, тому й відправив його 1928 року вчитися до Ягеллонського університету в Кракові. Проте син наполягає на своєму й вступає до Краківської академії красних мистецтв.

Молодого художника приваблював дух пошуків, невтримної експресії, бунту – як і в житті, де він віддавав перевагу ідеям суспільної справедливості. Після неспокійного Кракова – ще бурхливіший Париж, остаточне окреслення мистецьких засад, захоплення лівими ідеями, авангардом.

Повернувшись до Чорткова, Левицький бере активну участь в мистецькому житті краю, багато виставляється.

  Певним курйозом сам називав свою недовгу службу головою міськради  Чорткова – у вересні 1939 року. Проте вже незабаром переходить до праці в пресових виданнях, зрештою утверджується на посаді художника-декоратора в будинку офіцерів.

Війна загнала майстра в далеку еміграцію, на досі небачений ландшафт опалених сонцем гір і степів. У Центральній Азії, в містечку Кара–Даріа поблизу Самарканду Левицький працює вчителем малювання. З піднесення взявся опановувати нові для себе колористичні обриси…

 Але невдовзі мусив одягати військову форму, хоча, зважаючи на стан здоров’я, служив у допоміжних військах. Збереглися тогочасні фронтові листи Левицького до дружини, сповнені віри в прийдешнє, трепетних переживань за долю коханої людини.

1946 року Леопольд Іванович з'являється в центрі львівського мистецького гурту, знекровленого війною, втратами та еміграцією. Для посилення засад саме соцреалістичного мистецтва до Львова було відряджено групу митців із Москви, Ленінграда, Києва – і вони намагалися виконувати належну їм функцію, хоча перекувати усталені традиції було не так просто.

Цьому прикладом може слугувати й сам Леопольд Іванович – обраний (чи, радше, вимушено призначений) керівником обласної спілки художників, він не зміг, та й не захотів позбутися набутків авангардної мистецької школи. Тож коли партія підняла чергову хвилю боротьби з абстракціонізмом і вимагала відповідних жертв на місцевому вівтарі (а вже готувалася розправа над талановитою художницею-графіком Софією Гебус-Баранецькою) Левицький зголосився перед партійними очільниками: «Першим судіть мене, я тут – найбільший абстракціоніст!..»

 Зрештою, зрозумівши, що словами тут нікого не переконаєш, вирішив відкупитися: сотворив прецікаву композицію, яка припала до душі ідейним посадовцям:  на розділеному Збручем полотні крупнішим планом селянин за плугом, а по той бік вдалині розорює межі колгоспний трактор! “Дума про возз‘єднання” стала еталонним твором саме цього напряму, постійно згадувалася і вихвалялася, та й самому майстрові на довший час забезпечувала певний спокій.

Творив Леопольд Іванович майже що несамовито – багато і виважено, вивірено в глибинах щедро обдарованої душі. Мистецтвознавці нараховують майже що сім тисяч робіт різних форм – від графічних начерків, ліноритів та листівок до обширних полотен. Але всіма дорожив. Хоча б і цілою низкою вітальних новорічних листівок, на яких постійно зображував себе із дружиною – ласкаво і дещо хитрувато усміхнених, злагоджених.

Якось, то було ще 1964 року, мені випала “письменницька” поїздка в Чехословаччину, де мала вийти моя поетична збірка в чеському перекладі. Євген Безніско й просить: з'явилася новинка, кольорові фломастери, привези мені й Леопольду Івановичу. Та щось у мене з коштами не склалося, і я привіз лишень один комплект. Безніско передав його старшому товаришеві. В подяку за той дарунок Леопольд Іванович запросив мене до себе в майстерню, обіцяв подарувати якийсь із естампів. Так я й став частіше бувати – то в тій же майстерні, а то і вдома. Та ще саме тоді ми готували велику передачу про майстра на Львівському телебаченні – де уже згадувана “Дума про возз’єднання” доповнювалася малюнками молодого романтика, звабленого революційними перспективами, а до них уже долучалися виважені полотна таки направду небуденного маестро,  які й понині залишаються знаковими в нашій мистецькій скарбівні. 

Помер Леопольд Левицький 14 травня 1973 р., як і належить митцеві, за роботою в майстерні. Похований у Львові, на Личаківському цвинтарі.

Джерело:http://zaxid.net/news/showNews.do?leopold_levitskiy_pidsvidomiy_kolorit_svidomogo&objectId=1234109