У бібліотеці ТДМУ відбувся Віківишкі

Тернопільський державний медичний університет імені І.Горбачевського долучився до організації та проведення цікавої та пізнавальної події у нашому місті – Вікімарафону, який відбувся 28-30 січня цього року. Його ідейним натхненником у Тернополі став патрульний української Вікіпедії і працівник ТДМУ Микола Василечко.

«Насамперед хочу сказати, що Вікімарафон у Тернополі відбувся вперше. Три роки тому у квітні вперше стартував Вікіфлешмоб. Ідея організувати подібний захід належала Ігорю Костенко, герою Небесної Сотні, який за життя був вікіпедистом. Він родом з Тернопільщини. Ігор Костенко загинув під час подій Євромайдану, тому перший Вікіфлешмоб був приурочений його пам’яті і відбувся у квітні 2014 року», – розповів Микола Василечко.

Цьогорічний Вікімарафон був присвячений 13-річчю української Вікіпедії. Нагадаємо, що 30 січня 2017 року українська Вікіпедія святкувала 13 років від часу створення першої статті. З цієї нагоди громадська організація «Вікімедіа Україна» оголосила про проведення Вікімарафону з написання нових статей.

Участь у заході взяли всі бажаючі. Потрібно було написати нову статтю на будь-яку тему. Новачки мали можливість знайти на сторінці Вікімарафону пояснення ключових засад енциклопедії та скористатися «Майстром написання статей». Статті повинні були відповідати критеріям значимості, нейтрально написані на підставі авторитетних джерел та мати посилання на них, не порушувати авторського права.

Понад 10 студентів-добровольців ТДМУ виявило бажання опанувати мистецтво наповнення сторінок Вікіпедії українським контентом. З цією метою 30 січня вони зібралися на Віківишкіл у бібліотеці нашого університету. Микола Василечко упродовж двох годин опікувався кожним юним автором, аби наші студенти у майбутньому змогли створити ще не одну публікацію для цього престижного порталу. У результаті було подано десять статей. Публікації проходять перевірку і невдовзі широке коло читачів зможе ознайомитися з ними.

Студентський актив ТДМУ висловлює щиру подяку адміністрації вишу, Студентському парламенту та Миколі Василечку за можливість долучитися до Вікіспільноти та опанувати нові навички.

Прес-служба Тернопільського державного медичного університету імені І.Горбачевського.

29 січня - День пам’яті героїв Крут

29 січня Україна відзначає День пам’яті героїв Крут. 99 років тому молоді захисники Української Народної Республіки власною кров’ю вписали нову героїчну сторінку в історію українського визвольного руху.

29 січня 1918 року поблизу залізничної станції Крути, що розташована за 130 кілометрів на північний-схід від Києва, 300 курсантів військової школи, студентів і гімназистів прийняли на полі нерівний бій із майже 5-тисячною більшовицькою армією, рішуче відстоюючи право українського народу жити у власній державі.

Бій тривав лише п'ять годин. У полон було захоплено і потім розстріляно 28 юнаків. Ціною свого життя юні герої зупинили наступ ворога на два дні.

Уже в березні 1918 року, після підписання більшовиками Брестської мирної угоди і з поверненням уряду УНР до Києва, за рішенням Центральної Ради було вирішено урочисто перепоховати полеглих студентів на Аскольдовій могилі у Києві. Тіла 28 вояків-студентів було перевезено до Києва. Виступаючи на церемонії поховання, голова Центральної Ради (1917-1918) Михайло Грушевський назвав вчинок київської молоді героїчним.

Після цього про подвиг молодих звитяжців забули на більш ніж 70 років, а їхні могили за радянських часів було зруйновано.

Офіційно День пам’яті героїв Крут почали відзначати після того, як 29 січня 2007 року Президент України Віктор Ющенко підписав Указ «Про вшанування пам’яті героїв Крут».

22 січня - День Соборності України

Універсал Директорії УНР  про возєднання УНР і ЗУНР

День Соборності України – свято, яке відзначається щороку в день проголошення Акту возз’єднання Української Народної Республіки та Західно-Української Народної Республіки, що відбулося 22 січня 1919 року на Софійській площі в Києві.
Йому передувало підписання 22 січня 1918 р. Четвертого універсалу Центральної Ради, яким Українську Народну Республіку проголошено суверенною і незалежною державою. Західно-Українську Народну Республіку було проголошено в листопаді 1918 року. Процес об’єднання України завершився 22 січня 1919 року.
Сьогодні, після двох десятків років Незалежності, проблема соборності України є, на жаль, не менш актуальною. І це, напевне, перше, що я не можу пробачити сучасним українським політикам. Культурні та ментальні відмінності між українцями Сходу й Заходу існували завжди, вони отримали назву "синдром Збруча", однак завжди наші співвітчизники прагли єдності. Акт возз’єднання УНР та ЗУНР – історичний факт, який показав безсилля будь-яких спроб роз’єднати український народ, протиставити українців один одному.
На полях Першої світової війни відбувалося братання Українських січових стрільців, що воювали у складі війська Австро-Угорщини, та українців-вояків армії Російської імперії. Згодом усвідомлена необхідність єдності змусила українські західні регіони до проголошення самостійності з метою возз’єднання з Українською Народною Республікою. 

Акт Злуки був глибоко детермінований історично і спирався на споконвічну мрію українського народу про незалежну, соборну національну державу. Він став могутнім виявом волі українців до етнічної й територіальної єдності, свідченням їхнього самоусвідомлення, важливою віхою процесу становлення політичної нації. Ідея соборності українських земель набула державного статусу, в наступні десятиліття залишалась об’єднуючим чинником і чи не єдиним спільним положенням програмних цілей усіх течій національно-визвольного руху. Акт Соборності надав завершеної форми самостійній українській державі, сприяв подоланню залишків ідей федералізму в ментальності національної політичної еліти.
Об’єднання мало і практично-політичний аспект, адже обидві держави потребували концентрації збройних сил та взаємної допомоги для захисту своїх територій від іноземного військового втручання, яке на той час набуло форми агресії. Важливим є й факт легітимності завершального соборницького процесу, який передував Акту Злуки.
Перші дипломатичні контакти Львова з Києвом відбулися 7 листопада 1918 p.,коли делегація галичан у складі О. Назарука і В. Шухевича виїхала у Наддніпрянщину і мала аудієнцію у гетьмана П. Скоропадського. 
23 листопада уряд ЗУНР скерував до Наддніпрянщини другу делегацію у складі Л. Цегельського і Д. Левицького. Оскільки Гетьманат доживав останні дні, галичани вступили в переговори щодо об’єднання і надання допомоги Директорією. 30 листопада вони прибули до Фастова, де зустрілися з членами Директорії В. Винниченком, С. Петлюрою, П. Андрієвським, Ф. Швецем та А. Макаренком. Згадуючи про ці переговори, Володимир Винниченко писав: "Не маючи певности удержати своїми силами владу у Галичині, а крім того, піддаючись натискові народних мас, що прагнули до повного об’єднання з Великою революційною Україною, Рада Державних Секретарів звернулась до Директорії з пропозицією об’єднання двох Республік в одну Українську державу... Директорія охоче приняла цю пропозицію, цілком згодившись з думкою провідників трудових галицьких мас..., що український народ по обидва боки Збруча має бути на віки однині злитий в одне ціле й разом боротися за свою долю".
Зважаючи на військово-політичну ситуацію, остаточне вирішення проблеми було відкладено. 1 грудня у Фастові між УНР і ЗУНР було підписано перший не тільки міждержавний, але й взагалі від початку Української національної революції, договір – "передвступний договір" "про маючу наступити злуку обох українських держав в одну державну одиницю". Статті угоди констатували, що ЗУНР заявляла про "непохитний намір злитися в найкоротшім часі в одну велику державу з Українською Народною Республікою". З іншого боку, УНР проголошувала, що вона дає згоду "прийняти всю територію і населення Західно-Української Народньої Республіки як складову частину державної цілости в Українську Народну Республіку". Враховуючи певні історичні, соціально-політичні та духовні етнічні відмінності населення ЗУНР, угода зазначала також те, що Республіка галичан отримує територіальну автономію в межах УНР.
Президент ЗУНР, а згодом член Директорії Є.Петрушевич проголосив: "Сьогоднішній крок піднесе нашого духа і скріпить наші сили. Від сьогоднішнього дня існує тільки одна Українська Народна Республіка. Нехай вона живе!" Водночас було обрано делегацію до Києва у складі 65 осіб для участі в урочистому проголошенні возз’єднання.
Урочиста акція святкування й проголошення акта Злуки відбулася 22 січня 1919 р. на Софіївській площі біля собору. На майдані зібралися тисячі мешканців столиці, військові частини, духовенство Української православної церкви на чолі з архієпископом Агапітом і єпископами, які відслужили службу Божу, члени Директорії, уряду УНР та делегація ЗУНР. О дванадцятій годині урочисте свято розпочалося виступом Л. Цегельського, який зачитав грамоту – ухвалу Національної Ради про возз’єднання і передав її голові Директорії В. Винниченку. Універсал УНР оголосив член Директорії Ф. Швець:

УНІВЕРСАЛ ДИРЕКТОРІЇ УКРАЇНСЬКОЇ НАРОДНОЇ РЕСПУБЛІКИ
22 СІЧНЯ 1919 Р.

"Іменем Української Народної Республіки Директорія оповіщає народ український про велику подію в історії землі нашої української.

3-го січня 1919 року в м. Станіславові Українська Національна Рада Західної Української Народної Республіки, як виразник волі всіх українців Австрійської імперії і як найвищий їхній законодавчий чинник торжественно проголосила злуку Західної Української Народної Республіки з Наддніпрянською Українською Республікою в одноцільну суверенну Народню Республіку.
Вітаючи з великою радістю цей історичний крок західних братів наших, Директорія Української Народної Республіки ухвалила тую злуку прийняти і здійсняти на умовах, які зазначені в Постанові Західної Української Народної Республіки від 3-го січня 1919 року.
Однині воєдино зливаються століттями одірвані одна від одної частини єдиної України – Західно-Українська Народна Республіка, Галичина, Буковина, і Угорська Україна, і Наддніпрянська Велика Україна.
Здійснились віковічні мрії, якими жили і за які умирали кращі сини України.
Однині є єдина незалежна Українська Народна Республіка.
Однині народ українській, визволений могутнім поривом своїх власних сил, має змогу об’єднаними зусиллями всіх своїх синів будувати нероздільну самостійну Державу Українську на благо і щастя всього її трудового люду.
22 січня 1919 року.
У м. Києві"
Об’єднання УНР і ЗУНР стало моделлю цивілізованого демократичного, неекспансіоністського збирання територій в єдиній суверенній державі.

21 січня 1990 року жителі багатьох населених пунктів по дорозі між Києвом і Львовом утворили живий ланцюг, відзначивши цю історичну дату.
Офіційно в Україні День Соборності відзначається з 1999 року.

Запрошуємо на день інформації

20 січня в читальній залі бібліотеки ТДМУ ( вул. Січових Стрільців, 8 ) відбувся День інформації.
Для переглду будуть представлені наступні видання:

1.      Pharma magazine. — 2016. — № 12

2.      Therapia. Укр. медичний вісник. — 2016. — № 12

3.      Актуальні питання педіатрії, акушерства та гінекології. — 2016. — № 2

4.      Акушерство. Гінекологія. Генетика. — 2016. — № 4

5.      Аптечный аудит. — 2016. — № 21, 22, 23-24

6.      Артериальная гипертензия. — 2016. — № 5

7.      Безпека життєдіяльності. — 2016. — № 11, 12

8.      Бібліотечка практикуючого лікаря. — 2016. — № 10, 11, 12

9.      Біль, знеболювання і інтенсивна терапія. — 2016. — № 3

10.  Вісник НАН України. — 2016. — № 11

11.  Вісник наукових досліджень. — 2016. — № 3

12.  Вісник ортопедії, травматології та протезування. — 2016. — № 3

13.  Вісник соціальної гігієни та організації охорони здоров’я. — 2016. — № 3

14.  Галицький лікарський вісник. — 2016. — № 3 (ч. 1,2,3)

15.  Дивослово. — 2016. — № 12

16.  Дитячий лікар. — 2016. — № 5

17.  Довкілля та здоров’я. — 2016. — № 4

18.  Ендокринологія. — 2016. — № 4

19.  Журнал вушних, носових і горлових хвороб. — 2016. — № 6

20.  Запорожский медицинский журнал. — 2016. — № 6

21.  Збірник нормативно-директивних документів з охорони здоров’я. — 2016. — № 12

22.  Здоров’я суспільства. — 2016. — № 3-4

23.  Здоровье женщины. — 2016. — № 9

24.  Імплантологія. Пародонтологія. Остеологія. — 2016. — № 4

25.  Інфекційні хвороби. — 2016. — № 3

26.  Інформаційний бюлетень. Додаток до журналу НАМН України. — 2016. — Вип. 41

27.  Клінічна стоматологія. — 2016. — № 3

28.  Косметолог. — 2016. — № 6

29.  Лабораторна діагностика. — 2016. — № 3

30.  Медицина сьогодні і завтра. — 2015 — № 4

31.  Медицинская психология. — 2016. — № 3

32.  Медична інформатика та інженерія. — 2016. — № 3

33.  Медична освіта. — 2016. — № 3

34.  Медична та клінічна хімія. — 2016. — № 3

35.  Медсестринство. — 2016. — № 3

36.  Міжнародний журнал педіатрії, акушерства та гінекології. — 2016. — № 2-3

37.  Мікробіологічний журнал. — 2016. — № 6

38.  НейроNews. — 2016. — № 9

39.  Новини стоматології. — 2016. — № 4

40.  Освіта України. — 2016. — № 11, 12

41.  Офтальмологический журнал. — 2016. — № 5

42.  Патологія. — 2016. — № 2

43.  Почки. Нирки. — 2016. — № 4

44.  Практикуючий лікар. — 2016. — № 4

45.  Приватний лікар. — 2016. — № 9

46.  Профілактична та дитяча стоматологія. — 2016. — № 2

47.  Сімейна медицина. — 2016. — № 5

48.  Современная фармация. — 2016. — № 11

49.  Стоматолог инфо. — 2016. — № 11-12

50.  Сучасна гастроентерологія. — 2016. — № 6

51.  Укр. ботанічний журнал. — 2016. — № 5

52.  Укр. журнал дерматології, венерології, косметології. — 2016. — № 4

53.  Укр. кардіологічний журнал. — 2016. — № 6

54.  Укр. терапевтичний журнал. — 2016. — № 4

55.  Участковый врач. — 2016. — № 8

56.  Фармацевт практик. — 2016. — № 12

57.  Фармацевтичний часопис. — 2016. — № 3

58.  Фізіологічний журнал. — 2016. — № 5

59.  Шпитальна хірургія. — 2016. — № 3

 



 

Ніс Україну країнам

до 110-річчя від дня народження Григорія Трохимовича Китастого (1907–1984),
українського композитора, диригента, бандуриста

Людина, яка пронесла славу українського кобзарства країнами Європи і Америки, утверджуючи піснею ідею незалежності України, — це Григорій Китастий, славний син Полтавщини, що “ніс Україну країнам”, як сказав у своєму вірші “Відповідь Китастому” поет Гай-Головко. Творчість Г. Китастого — втілення кобзарського мистецтва. Його дух, його воля, уподобання підпорядковані кобзарству — цьому феномену українського народу.
Його родинне місто — славетні Кобеляки на річці Ворсклі. “Батьки мої, Трохим і Ксеня, були трудолюбиві, чесні, релігійні, статечні люди… Батько завжди гордо підкреслював, що він походив із козацького роду, — згадував Григорій Китастий. — Він був неграмотний, проте від нього я почув про Тараса Бульбу… Був надзвичайно співучий, любив церковний спів, по слуху завчив найскладніші партії з концертів Бортнянського, Веделя…, а коли розповідав про бандуриста, що співав “Морозенка”, — переказував це наглядно співом. Мати теж була не менше здібна до пісні. Вона хоч і не вивчала “класиків”, зате знала безліч народних псалмів, кантів, пісень… У родині панував режим побожності…”.
У родина було четверо синів і одна дочка — Григорій із них наймолодший, народжений 17 січня 1907 року. З дитинства знав дорогу до Народного дому, де відбувалися вистави, а скоро сам бере участь у драматичному гуртку, співає у міському хорі, вчиться грати на скрипці. 1927 року Григорій покидає Кобеляки і вирушає до Полтави, де вступає до Музичного технікуму. Його зараховують з умовою, що протягом одного навчального року він повинен скласти екстерном весь курс семикласної народної школи. Менше клопотів було з музикою: мав добрий слух, знав нотну грамоту. Помітивши обдарованого юнака, директор технікуму Федір Попадич влаштував його до гуртожитку, залучив до Полтавської хорової капели, дозволив уже з п’ятого курсу керувати нею на концертах. А засоби для існування, як згадує Григорій, “доводилося здобувати різними способами, наприклад, іти на станцію і там грузити вугілля, картоплю, збіжжя”. Або використовувати знання скрипки… Його приятель скрипаль Загуський, який виступав у клубах, інколи брав Григорія як “другу” скрипку.
Згодом диригент Полтавського соборного хору Д. Мілодан, за сприяння Ф. Попадича, зарахував Г. Китастого до складу цього славетного ансамблю. Саме з цього хору постала капела бандуристів Гната Хоткевича і співак Іван Козловський. Протягом цього часу Г. Китастий пізнає театр, оперу, живе атмосферою музики та співу, а головне: тепер він уперше знайомиться зі своїм “життєвим приреченням” — славною капелою бандуристів Полтави, спочатку як її уважний слухач, а згодом як активний учасник.
Навчання в технікумі він закінчив 1930 року й склав іспити до Музично-драматичного інституту ім. М. Лисенка. Там вивчав техніку гри на скрипці та кларнеті, а найбільше часу присвячував бандурі. Г. Китастий закінчив інститут за спеціальністю “хормейстер опери, диригент народних і духових оркестрів” і почав працювати капельмейстером у Київській 5-й піхотній школі з військовим чином старшого лейтенанта. Ще коли Г. Китастий навчався в інституті, його викладач, теоретик музики Г. Любомирський, вважав, що Г. Китастий має композиторський нахил, тож порадив йому, закінчивши хормейстерський факультет, вступити до композиторського факультету. 1934 року Китастий вступає на композиторський факультет Музично-драматичного інституту ім. М. Лисенка, але за відсутності стипендії перервав навчання і вступив до Київської опери хористом. Г. Китастий згадував: “Така праця давала мені можливість вивчати оперний репертуар і театральну специфіку, а з другого боку — це давало певну матеріальну базу для прожиття якоюсь мірою допомагати батькам, що опинилися в біді”. А “бідою” були 1933—1934 рр., коли мільйони українців гинули від штучно створеного Москвою голоду в Україні. Саме тоді Г. Китастий знайомиться з бандуристами Київської капели. За потреби вони запрошують його як бандуриста на свої концертні виступи. Згодом Китастий офіційно стає членом капели, пізніше виконує обов’язки концертмейстера, а з 1937 року — заступника художнього керівника.
1935 року Київська і Полтавська капела бандуристів об’єдналися в Державну Капелу Бандуристів. Зовні наче було все добре, а насправді — це був страшний глум над українською народною піснею. На чолі капели стояли Зяма Аронський і його заступник Берман. 1937 року майже чверть складу бандуристів потрапила до лабет НКВС. Ставлення більшовиків до українських національних прав найкраще видно з репертуару капели того часу. Історичних пісень майже зовсім не співали, за винятком пісні про Кармелюка, якого більшовики розцінювали не як національного героя, а як героя “класової боротьби”, допускали лише ліричні й побутові пісні. Із загального репертуару українських пісень було не більше 40 %, а решта — 60 % — були російські, грузинські тощо. Григорій Китастий згадував виступ Державної капели бандуристів у Тернополі 20 вересня 1939 року: “Піднялась завіса… При повному світлі капела в складі 36 осіб була імпозантною. Але на залі — мертва тиша… На вигук Бермана: “Здраствуйте, товариші!” — ніхто не відповів… Потім Берман говорив про увагу, яку більшовики і Сталін приділяють розвитку української культури і на закінчення тричі вигукнув “ура”… Публіка і цього разу промовчала. Замість пісні про Сталіна (якою досі ми завжди розпочинали свої концерти) ми почали концерт піснею “Думи мої, думи мої”… Іще не встигли згаснути звуки бандур, як раптом гучні, захоплені оплески сколихнули повітря зали”.
На початку Другої світової війни всі молоді бандуристи були мобілізовані в армію. В армію потрапив і Григорій Китастий. Багато бандуристів загинули, дехто опинився в німецькому полоні. Серед них був і Г. Китастий. Ось як він згадує про своє перебування в Червоній армії: “Мобілізували мене і всіх наших молодших, замість евакуювати, одягнули кашкети з червоними зірками. Пощастило мені вислизнути з колони полонених аж біля Ромен. Сховали мене й перевдягнули наші хлібороби. Пробирався ночами до Києва, ховався по селах удень, щоб не натрапити на німецьку облаву…”. У Києві Китастий зібрав 16 уцілілих колег, які сформували нову капелу з наміром виступати з концертами “за кусень хліба”. За допомогою Івана Кавалерідзе, знаного скульптора та кінорежисера, який тоді очолював відділ культури при Міській управі, бандуристам виділили приміщення для занять. Тут капела цілковито сформувалася, повернулася до свого улюбленого репертуару історичних пісень і дум. На початку 1942 року капела стала носити назву “Українська Капела Бандуристів імені Т. Шевченка. Відтоді життя і творчість Григорія Китастого, бандуриста й композитора, тісно пов’язана з діяльністю капели. Під його керівництвом бандуристи, важко долаючи труднощі, вирушають пішки на Волинь нести слово Тараса і кобзарську пісню до сільського населення. Успіх капели серед селян, які її ніколи не чули, ще більш загартував кобзарів у їхньому стремлінні — “Нести ту кобзу на своїх плечах так довго, як довго буде поневолена наша рідна козацька земля, так довго, аж поки пекло не замерзне”. Гітлерівський намісник України Еріх Кох, почувши гру на бандурах, сказав: “Не звуки бандур ми, німці, хочемо від вас чути, а брязкіт кіс і серпів на ваших полях”. Гітлер знав, що бандура і її пісня були і є великою зброєю у боротьбі з будь-яким ворогом за незалежність України. Тому і запроторили Капелу з її керівником до концтабору та заглушили на якийсь час звуки живих струн бандури. Стерпівши чимало знущань, капелу передали в розпорядження німецької концертної фірми, і з 1943 року розпочала обслуговувати табори українських невольників у Німеччині. Іван Майстренко, колишній політв’язень, “боротьбист”, на той час директор Капели, згадував: “Перед початком концерту я робив кілька вступних слів: “Зараз ви почуєте рідну музику і рідну пісню… Ми сподіваємося, що наш концерт дасть вам нагоду пережити радісні хвилини, дасть вам силу й наснагу у вашому дальшому житті і роботі…” Після таких щирих слів у залі чулися схлипування… Німець Болінгер, імпресаріо української капели, казав, що німецьке начальство хоче розважати робітників, а не наганяти на них сум”.
Наприкінці жовтня 1943 року капела знову переїхала до Галичини, а в листопаді у Львові відбувся її перший концерт у кімнатах митрополита Андрея Шептицького. Рукою великого пастора України у візитовій книзі капели записано: “Капела бандуристів ім. Т. Шевченка учить нас, як слід оцінювати і відчувати трагізм нашого положення, а відтак і веселити піснями, піддержує дух і додає надії на будуче. Нехай Всевишній Бог благословить Вас на дальшому шляху”. У візитовій книзі капели є ще один запис, який зробив у січні 1945 року провідник УПА Степан Бендера: “Велике зворушення — мало слів. До сердечної подяки за невимовну насолоду й підйом, що я їх пережив на концерті Славної Капели Бандуристів ім. Тараса Шевченка, долучаю мої найщиріші побажання, щоб дальша мистецька діяльність Капели принесла такі успіхи й відіграла таку ролю, як це судилося бандурі в цілій історії України”. Ці слова — найвища нагорода за щиру працю бандуристам.
Навесні 1945 року, коли бої підкотилися до Берліна, українські бандуристи з фальшивими документами виїхали до Баварії. Але й там їм довелося ховатися від смершовських людоловів і втікати до американської зони. Бо вони добре уявляли, що чекало б їх удома, на батьківщині. У 1946—1949 роках капела обслуговувала багатотисячну українську громаду, яка зібралася в Західній Німеччині, не бажаючи повертатися до Радянського Союзу, де їх переслідували й ув’язнювали. Прибувши 1949 року в Америку, бандуристи осіли в Детройті і продовжували свої виступи, хоча й працювали на заводі. Попереду був довгий шлях: географічний, життєвий і мистецький. Капела об’їздила майже всі великі міста США, Канади, Західної Європи й Австралії. На цьому шляху були конфлікти, невдачі, але сильніше, яскравіше горіли на ньому творчі вогні та мистецькі досягнення.
Композитор Г. Китастий поклав на музику твори Т. Г. Шевченка “Гомоніла Україна”, “Вітре буйний” та інші. Своїми творами композитор закликав до боротьби з ворогом: “Вставай, народе”, “Пісня про Тютюнника”, “Марш України”, “Карпатські Січовики”… Монументальним твором “Битва під Конотопом” пригадав бої і перемоги козацької доби. Тужить у своїх творах за рідною землею, Полтавщиною, Києвом, — “Як давно”. Тужить за своїми Кобеляками в “Нагадай, бандуро”. Композитор також написав цикл сольних творів (“Дума про Петлюру”, “Великодні Думи”, “Богданова Слава”) й аранжував сотні українських народних пісень, творив на релігійні, побутові й історичні теми. Всі ці твори виконувала капела бандуристів, яку Г. Китастий очолював як художній керівник, від 1968 року до смерті. Хоч де б виступала Капела, скрізь Григорій Китастий із бандурою сидів у першому ряду між бандуристами. Його виконання власних творів неперевершене, про що свідчать його платівки. Голос теплого красивого тембру.
Завдяки Г. Китастому та Капелі бандуристів, яку він очолював упродовж багатьох років, постали капели й ансамблі української пісні в Чикаго, Детройті, Філадельфії, Торонто, Сент-Кетерніс та інших містах. Останні 20 років свого життя він щороку їздив до бандуристів у США, Лондон та в Канаду, щоб передати знання і любов до цього інструмента молодим виконавцям. Капела імені Т. Шевченка під його орудою записала одинадцять альбомів пісень і два альбоми власних виступів.
Григорій Китастий був активним у суспільно-громадському та політичному житті України. Був членом УРДП, партії, яку створив зі своїми однодумцями.
Непростими й завжди плідними були життєві шляхи Григорія Китастого. Він помер 6 квітня 1984 року в Сан-Дієго (США). Поховали видатного композитора на українському православному кладовищі у Банд Бруці, біля пам’ятника жертвам Голодомору. Нині там височить велика кам’яна брила темно-синього кольору, що символізує силу української пісні.
1992 року він став лауреатом Державної премії України ім. Т. Г. Шевченка (посмертно). У жовтні 1996 року вийшла друком у видавництві “Музична Україна” книга пісень композитора “Вставай, народе!”. 28 листопада 2008 року Указом президента України Григорію Китастому присвоєно (посмертно) звання Героя України за видатний особистий вклад у справу національного та духовного відродження України, розповсюдження української культури та кобзарського мистецтва в світі.

Анатолій ЧЕРНОВ

Джерело:Слово Просвіти

Крок за кроком - назустріч мрії

до 110-річчя від дня народження Сергія Павловича Корольова (1907–1966),
видатного вченого в галузі ракетобудування та космонавтики

Кожна людина в дитинстві чи юності мріяла... Мріяла про щось хороше, творче, хотіла зробити щось неймовірне. Але далеко не кожен пригадує свої дитячі, іноді наївні, мрії. Тим більше, не кожен має сміливість іти назустріч своїй мрії. А як вам мрія будувати міжпланетні кораблі, які літатимуть космічним простором і доставлятимуть людей на інші планети? Сміливо, чи не так? Але ж це була мрія Сергія Корольова. Він ішов до неї, незважаючи на життєві труднощі, незважаючи на злети й падіння. Незважаючи на те, що не встиг до кінця втілити свою мрію, він зумів зробити надзвичайно багато для розвитку науки і техніки, зумів підняти престиж СРСР на світовій арені. Який характер треба мати, якою треба бути Людиною, щоб зуміти згуртувати навколо себе величезну команду людей, організувати роботу, зуміти підняти в космос багатотонний космічний корабель?!

Уперше в історії людства...

Коли під керівництвом Сергія Корольова 4 жовтня 1957 року Радянський Союз вивів на навколоземну орбіту перший штучний супутник землі, уся світова громадськість була вражена досягненнями радянської науки. Запуск штучного супутника мав приголомшливий успіх і створив Радянському Союзові високий міжнародний авторитет. Видатний німецький вчений та інженер в галузі космонавтики і ракетобудування Герман Юліус Оберт говорить про цю подію так: «Настільки успішно вирішити таку складну задачу як запуск першого супутника могла тільки країна, яка має величезний науково-технічний потенціал. Також треба було мати в розпорядженні чималу кількість фахівців. І їх Радянський Союз мав. Я захоплений талантом радянських вчених».

У вересні 1959 року другий радянський «Лунник» доставив на поверхню Місяця в районі Моря Ясності вимпел з Гербом Радянського Союзу. Запуск проводився під керівництвом Головного конструктора Сергія Павловича Корольова, який після радісної події сказав своєму колективу такі слова: «Я не сумнівався в вас, не сумнівався в успіхові. Усе зроблено прекрасно. Але ж ви знаєте, що, спізнися ми зі стартом усього на 10 секунд, і точка зустрічі ракети з Місяцем зміститься на 200 кілометрів. А помилка у швидкості розгону тільки на один метр за секунду призвела б до зсуву місця зустрічі на 250 кілометрів». І знову світові вчені змушені були визнати геніальність радянських вчених, а, по суті, геній Сергія Корольова. «Росіян можна порівняти зі снайпером, який вцілює з дрібнокаліберної гвинтівки на відстані десяти кілометрів в око мухи, — писав тоді Гейнп Камінський, директор Бохумської обсерваторії у ФРН...»

Уперше під керівництвом Сергія Корольова в космос полетіли собаки Білка та Стрілка. А 12 квітня 1961 року вперше у світі був здійснений політ людини в космос. Юрій Гагарін став світовою знаменитістю. Полетівши в космос старшим лейтенантом, Гагарін приземлився вже майором. Політ Юрія Гагаріна тривав 109 хвилин. При цьому Сергій Павлович Корольов постійно залишався в тіні. До кінця життя його ім’я було суворо засекречене. У серпні 1961 року Головний конструктор зробив черговий крок уперед. Під його керівництвом політ космонавта Германа Титова на кораблі «Восток-2» тривав уже добу. 1963 рік — у космос полетіла перша жінка-космонавт Валентина Терешкова, 1965 рік — космонавт Олексій Леонов здійснив перший у світі вихід у відкритий космос.

Радянський Союз багато в чому завдяки генію Сергія Павловича Корольова, його блискучої інженерної інтуїції, в 60-і роки XX століття став світовим лідером в ракетній галузі. Але, на жаль, Головний конструктор не зміг здійснити свою заповітну мрію — побудувати міжпланетний корабель, який зміг би відправити людей на інші планети.

Будувати міжпланетні кораблі.

Ще бувши молодим інженером Сергій Корольов познайомився із працями Костянтина Ціолковського і відтоді захопився ідеями міжпланетного кораблебудування. Після знайомства з Генріхом Цандером Корольов на громадських засадах почав працювати в ГВРР (групі з вивчення реактивного руху). Їх називали ще групою людей, котрі працюють задарма (так жартома розшифровували абревіатуру ГВРР — рос. ГИРД).

Саме в ГВРР уперше проявилися організаторські здібності молодого конструктора. У новоствореному закладі встановився справді виробничий порядок, атмосфера, у якій кожен вважав себе корисним для спільної справи, відповідальним за конкретну ділянку роботи. Працювали тут лише ентузіасти. Вік співробітників, за невеликим винятком, не перевищував двадцяти п'яти років. Ця важлива обставина й забезпечила згуртовану ініціативну роботу. Сергій Павлович виявляв свій незвичайний талант організатора. Він продумав, як знайти необхідне обладнання, сформувати творчі та виробничі бригади, розставити людей так, щоб кожному було цікаво, і щоб це сприяло успіхові. З’явився єдиний план ГВРР, у якому всі його служби були тісно взаємопов’язані. Діловодство — папки з вхідними та вихідними документами, накази та розпорядження під розписку, вхід за перепустками — все утверджувало відповідний суворий порядок, вселяло кожному працівникові, що він працює у важливій для країни науково-дослідній і дослідно-конструкторській установі.

Цей вагомий досвід став у нагоді Сергію Корольову, коли 1933 року, в тому числі й за його ініціативи, було організовано Реактивний науково-дослідний інститут (РНДІ). Корольов став заступником начальника інституту з наукової частини, а також йому було присвоєно (у віці 26 років) посадове звання дивізійного інженера (по-сучасному — генерал-лейтенант технічних військ). І в ГВРР, і в РНДІ він поетапно й послідовно йшов до своєї мети — побудувати корабель, який зміг би відправити людей на Марс. Через п’ять років, 1938 року, під час репресій М. Єжова Сергій Корольов був заарештований за звинуваченням у завданні шкоди розвитку військової техніки. Причиною арешту став донос «доброзичливців». У воєнний час заарештований Корольов працював під керівництвом Туполєва в тилу — будував літаки та ракети, а в липні 1944 року конструктора звільнили.

Коли 1946 року Корольова призначили Головним конструктором балістичних ракет дальньої дії і начальником відділу №3 НДІ-88 з розробки, відтоді почався новий етап у його житті. Фактично довелося все починати з нуля — зі створення конструкторського бюро, підбору людей. Але це тільки початок. Треба захопити людей новими ідеями, показати, що ракетобудування вимагає зовсім іншого ставлення, ніж будь-яка інша, хай навіть дуже складна техніка, якою він займався раніше.

Він добре розумів, як важливо для роботи КБ раціонально використовувати можливості кожного співробітника, конструктора, інженера, вченого, робітника; злити воєдино всі таланти, створити колективний розум, якому було б до снаги вирішувати настільки відповідальні й важливі для країни завдання.

У новоствореному КБ під керівництвом Корольова були побудовані ракети, які стали основою ядерного щита країни. Вперше у світі була побудована міжконтинентальна ракета далекої дії Р-7. Віддаючи багато сил і часу на виконання оборонних завдань країни, головний конструктор усе ж таки не відхилявся від своєї мрії, а навпаки наближався до неї. Адже саме ракета вивела в космос перший штучний супутник, саме на ракеті було здійснено перший у світі політ людини в космос, саме ракета повинна була стати прототипом міжпланетного корабля...

Геній Сергія Корольова.

«Не зупиняючись, вперед!» — такий девіз супроводжував Сергія Корольова по життю. Він постійно розвивався і працював над собою, розширюючи межі своїх знань. Головний конструктор сам залишався «вічним студентом»: навчався на філософському факультеті вечірнього університету марксизму-ленінізму, відвідував у столичних інститутах на вибір різні лекції відомих вчених. Окрім цього, він мав чудову пам'ять, читав напам'ять уривки з «Війна і мир», вірші Лермонтова, Шевченка, Твардовського.

Тверді знання, наполеглива повсякденна праця і висока дисципліна — ось те, що Корольов поклав в основу успішної роботи свого КБ. Головний конструктор ніколи не розраховував на легкий тріумф.

Ось що про Корольова казав радянський фізик-механік Раушенбах: «По-перше, справжній полководець має непохитну волю до перемоги. Цього Корольову не позичати. Він уміє надихати війська, вселяти в них упевненість, що ворог буде розбитий, чого б це не коштувало. Нарешті, річ найдивовижніша і, по-моєму, навіть незрозуміла. Полководець завжди знаходиться в режимі нестачі інформації: він не має всіх відомостей не тільки про ворога, а й іноді навіть про свої війська... І якщо ця людина справжній полководець, він завжди прийме принципово правильне рішення. Сергій Павлович має цей талант — могутню і точну інтуїцію...»

Професор, космонавт СРСР Костянтин Феоктистов казав, що найхарактерніша риса Корольова — величезна енергія, якою він заряджає оточуючих. Він — людина дуже рішуча, часто досить сувора, сплав холодного раціоналізму та мрійливості.

За крок від мети.

Продовжуючи розвивати програму пілотованих навколоземних польотів, Сергій Павлович починає реалізовувати свої ідеї про розробку пілотованої ДОС (довготривала орбітальна станція). Її прообразом став принципово новий, досконаліший за попередні, космічний корабель «Союз». До складу цього корабля входив побутовий відсік, де космонавти могли довгий час перебувати без скафандрів і проводити наукові дослідження. У ході польоту передбачалися також автоматична стиковка на орбіті двох кораблів «Союз» і перехід космонавтів з одного корабля в інший через відкритий космос у скафандрах. На жаль, Сергій Павлович не дожив до втілення своїх ідей в космічних кораблях «Союз».

16 січня 1966 Сергію Корольову зробили операцію з видалення поліпа. Після того, як в ході операції не вдалося зупинити кровотечу, було вирішено робити розтин черевної порожнини. Коли почали підбиратися до місця кровотечі, виявили пухлину завбільшки з кулак. Це була саркома. Міністр охорони здоров'я СРСР Петровський, який проводив операцію, прийняв рішення видалити пухлину. На жаль, серце Сергія Корольова не витримало багатогодинної операції.

Як багато може зробити одна людина.

Багато із запланованого ще не встиг зробити Сергій Павлович Корольов. Але подивіться, скільки було зроблено, який прорив здійснила країна, завдяки світлій голові геніального конструктора. Як багато хорошого змогла зробити лише одна Людина, надихнувши і згуртувавши навколо себе величезну кількість людей. Ось що робить справжня мрія. Мрійте, творіть, будуйте... І найголовніше — знайдіть у собі сміливість іти вперед, назустріч своїй мрії, не зупиняючись.

Андрій Семочко

Джерело:  http://lagoda.org/uk/publications/articles/21-sergey-korolyov

Перший історик української літературної мови

до 180-річчя від дня народження Житецького Павла Гнатовича (1837-1911) – українського мовознавця, лексикографа, педагога, громадського діяча

Микола Лисенко назвав Павла Житецького “гросмейстером від філології”, а Сергій Єфремов так писав про нього: “Видатний український вчений. Разом з тим був і живим, чутливим громадянином своєї батьківщини, який болів її болями, хто на собі відчув до певної міри її гірку долю… Його особистість, погляди і діяльність заслуговують якнайширшої популярності”. Перший історик української літературної мови, Павло Гнатович Житецький написав близько 30 праць, якісно новаторських і таких, що визначали дальший шлях розвитку української лінгвістики. Серед них “Енеїда” Котляревського в зв’язку з оглядом української літератури XVIII ст.”, “Нарис літературної історії української мови в XVII ст.”, “Про українські народні думи” та ін.
Видатний внесок П. Житецького в шевченкіану. Свого часу без нього не відбувався жодний захід, пов’язаний з виданням творів поета та вшануванням його пам’яті. Він консультував з питань орфографії празьке видання “Кобзаря” у двох томах (1876), спонукав А. Козачковського до написання спогадів про зустрічі з Т. Г. Шевченком, виступав на днях пам’яті поета, даючи оцінку його творчості. П. Житецького було обрано дійсним членом Наукового товариства імені Т. Г. Шевченка, з 1908 року він — доктор філології.
Житецький Павло Гнатович народився 4 січня 1837 року в Кременчуці на Полтавщині, в сім`ї священика. Після закінчення Полтавського духовного училища (1851 р.) був зарахований до Переяславської духовної семінарії. У 1857р. П. Житецький вступив до Київської духовної академії. Однак 7 червня 1860 р. звільняється з академії за власною заявою, а восени вступає до Київського університету на історико-філологічний факультет. Після закінчення університету дістає призначення до Кам`янець-Подільської гімназії на посаду молодшого вчителя російської словесності. На початку1870-х років
Павло Гнатович бере активну участь у створенні та діяльності Колегії Павла Галагана – елітного навчального закладу для представників дворянства. Він розробив статут цього закладу, де пропрацював близько 20 років викладачем словесності. 1912 року в “Щорічнику” колегії С. Єфремов писав: “Його учні зберігали пам’ять про нього, як про світлого “учителя життя”, який “заклав перші ростки свідомого ставлення до науки і життя”. П. Житецький викладав також у різних навчальних закладах Києва (1867-1880). У 1880 р. через політичну неблагонадійність був висланий з Києва і впродовж наступних двох років викладав у середніх військових навчальних закладах Петербурга, в Академії генерального штабу, в Петербурзькому університеті. Після повернення в Україну працював учителем російської мови в Київському Володимирському кадетському корпусі (1882-1893). П. Житецький був дійсним членом Південно-Західного відділу Російського географічного товариства (1873), Історичного товариства Нестора Літописця (1879), НТШ у Львові (1903), членом-засновником Українського наукового товариства у Києві (1906).
П.Г. Житецький – автор численних праць з українського мовознавства, літератури та фольклору, в яких висвітлено лінгвостилістичні особливості багатьох жанрів української літератури, зокрема української народної творчості, східнослов’янської діалектології, лексикографії, українського правопису тощо. Окремі його твердження, наприклад про походження східнослов`янських мов з єдиного джерела, про основні етапи розвитку української літературної мови, про український правопис і лексикографію, зберігають теоретичне і практичне значення для сучасного мовознавства. Однією з найкращих праць у доробку педагога-філолога стало дослідження “Енеїди” Котляревського. Не старіє ця праця й сьогодні. Її не може обійти увагою жоден дослідник як давньої української літератури, так і творчості І. Котляревського.
За видатні заслуги в галузі філології Петербурзька Академія наук у 1898 році обрала П. Г. Житецького своїм членом-кореспондентом. В 1903-1911 роках Павло Гнатович був почесним членом Полтавської ученої Архівної комісії. Він — лауреат Уваровської премії Петербурзької Академії Наук (1877, 1890), премії Петра Великого за підручники “Теорія поезії” та “Нариси з історії поезії”.
П. Житецького називають “дослідником національної реліквії” –Пересопницького Євангелія. Про свої дослідження вчений уперше доповів колегам на ІІІ Всеросійському Археологічному з’їзді, який відбувся у Києві 1874 року. Слід зазначити, що П. Житецький був активним громадським діячем — учасником українського політичного руху, членом київської “Громади”, співробітником “Кіевской Старины”. В дискусії щодо “теорії” М. Погодіна про нібито російськість княжого Києва відстоював думку, що Київська Русь — це держава українського народу, що традиції культури і побуту тут не переривалися у всі часи, а риси української мови наявні ще у письмових джерелах ХІІ-ХІІІ ст.
У травні 1909 р. Павла Гнатовича вразив інсульт, внаслідок чого він при ясному розумові й неушкодженій здатності бачити й говорити повністю втратив рухомість, а 18 березня 1911 року П. Житецький тихо відійшов у небуття. Похований на Байковому кладовищі Києва.
Повчальним і дорогим лишаються для нас кращі риси особистості
П. Г. Житецького. Це – вірне служіння народу і розбудові його духовного потенціалу, жертовна відданість науці, працьовитість та цілеспрямованість, справжній патріотизм, сила духу в протистоянні життєвим негодам, а ще — всеосяжна любов до слова і вміння не розхлюпати в сірий пил життєвої буденщини духовних святощів.

Валерій Харченко

Джерело: http://pmu.in.ua/articles/pershyj-istoryk-ukrainskoi-literatu/

Культурологічний календар

Січень

1 — Новорічне свято

75 років від часу підписання (1942) Декларації 26 держав-учасниць антигітлерівської коаліції, що стала початком створення ООН (1945)

140 років від дня народження Степана Шухевича (1877–1945), українського політичного та військового діяча, адвоката, письменника

125 років від дня народження Євгенії Юріївни Спаської (1892–1980), українського мистецтвознавця

110 років від дня народження Данила Івановича Фіголя (1907–1967), музеєзнавця, етнографа, фотографа, мистецтвознавця

Володимир-Маріан Беднарський

90 років від дня народження Володимира-Маріана Мефодійовича Беднарського (1927–1996), українського скульптора, графіка

80 років від дня народження Віктора Івановича Кави (1937–2004), українського письменника

75 років від дня народження Данила Андрійовича Кононенка (1942–2015), українського поета, перекладача, публіциста

2 —140 років від дня народження Миколи Клеофасійовича Альбиківського (1877[1] – після 1933), українського драматурга, актора, театрального діяча

Володимир Бандрівський

125 років від дня народження Володимира Карловича Бандрівського (1892–1949), українського журналіста, історика

100 років від дня народження Віктора Андрійовича Афанасьєва (1917–1987), українського режисера

100 років від дня народження Богдана Лончини (1917–1985), українського громадсько-релігійного діяча, педагога

90 років від дня народження Віктора Панасовича Іванисенка (1927–1997), українського літературознавця, критика

3 — 150 років від дня народження Євгенії Іванівни Бохенської (1867–1944), української письменниці, прозаїка, публіциста, фольклориста, педагога

110 років від дня народження Миколаї Божук [справж. – Василина Миколаївна Божук-Штефуца (1907–1938)], української поетеси

100 років від дня народження Єви Матвіївни Будницької (1917–1994), української поетеси, перекладача

75 років від дня народження Івана Даниловича Низового (1942–2011), українського поета, прозаїка, публіциста, журналіста, редактора, громадського діяча

Павло Житецький

4 — 180 років від дня народження Павла Гнатовича Житецького (1837–1911), українського філолога, педагога, громадського діяча

5 — 180 років від дня народження Стефана Васильовича Кульженка (1837–1906), українського друкаря, видавця-просвітителя

140 років від дня народження Петра Петровича Верни (1877[3]–1966), українського скульптора, майстра художнього різьблення по дереву

6 — 120 років від дня народження Петера Вереша (1897–1970), угорського письменника, публіциста

100 років від дня народження Юрія Олексійовича Івакіна (1917–1983), українського літературознавця, письменника

80 років від дня народження Миколи Феодосійовича Кагарлицького (1937–2015), українського письменника, мистецтвознавця, перекладача 

7 — Рождество Христове

90 років від дня народження Ростислава Андрійовича Братуня (1927–1995), українського поета, громадського та державного діяча

8 — 125 років від дня народження Поля Вайяна-Кутюр'є (1892–1937), французького письменника, політичного діяча

110 років від дня народження Оксани Кирилівни Заброди (1907–1977), українського режисера

Василь Братусь

100 років від дня народження Василя Дмитровича Братуся (1917–2008), українського лікаря-хірурга

9 — 90 років від дня народження Юрія Костянтиновича Голобородька (1927–2009), українського прозаїка, журналіста

10 — 160 років від дня народження Софрона Недільського (1857–1917), українського лексикографа, філолога

90 років від дня народження Івана Антоновича Тихого (1927–1982), українського живописця

80 років від дня народження Станіслава Владиславовича Кульчицького (1937), українського історика

90 років від дня народження Федора Івановича Непоменка (1927–2012), українського письменника

12 — 130 років від дня народження Ірини Савелівни Дєєвої (1887–1971), української актриси, режисера, театрального діяча

110 років від дня народження Олексія Васильовича Арнаутова (1907–1937), українського композитора

Сергій Корольов

110 років від дня народження Сергія Павловича Корольова (1907–1966), видатного вченого в галузі ракетобудування та космонавтики, конструктора

13 — 175 років від дня народження Василя Семеновича Мови [Лиманського (1842–1891)], українського письменника, перекладача

120 років від дня народження Василя Климентійовича Дем’янчука (1897–1938[4]), українського мовознавця

14 — 125 років від дня народження Гордія Максимовича Коцюби [справж. – Коцегуб (1892–1939)], українського письменника

110 років від дня народження Василя Павловича Комісаренка (1907–1993), українського вченого-медика

90 років від дня народження Василя Івановича Охріменка (1927–2006), українського диригента

80 років від дня народження Євгена Пилиповича Гуцала (1937–1995), українського письменника, кінодраматурга

15 — 25 років від дня затвердження (1992) Президією Верховної Ради України музичної редакції Державного Гімну України «Ще не вмерла Україна», автором якої є М. Вербицький

110 років від дня народження Сергія Сергійовича Жданова (1907–1968), українського композитора

16 — 130 років від дня народження Івана Івановича Завадовського (1887–1932), українського мовознавця

75 років від дня народження Анатолія Леонтійовича Качана (1942), українського поета, культурного діяча

Григорій Китастий

17 — 110 років від дня народження Григорія Трохимовича Китастого (1907–1984), українського композитора, диригента, бандуриста

75 років від дня народження Юрія Андрійовича Коваля (1942), українського письменника

18 — 175 років від дня народження Льва Григоровича Лопатинського (1842–1922), українського мовознавця, етнографа

21 — 120 років від дня народження Євгена Йосиповича Михальського (1897–1937), українського поета-есперантиста, перекладача

90 років від дня народження Сергія Васильовича Баштана (1927), українського бандуриста, композитора, педагога

22 — День Соборності України

25 — 160 років від дня народження Олександра Олександровича Браунера (1857–1941), українського зоолога-систематика, зоотехніка, археолога

26 — 240 років від дня народження Василя Яковича Ломиковського (1777–бл. 1848), українського історика, етнографа, перекладача

125 років від дня народження Антона Семеновича Хуторяна (1892–1955), українського письменника

120 років від дня народження Івана Юліановича Кулика [справж. ім’я та по батькові – Ізраїль Юделевич (1897–1937)], українського письменника, перекладача, громадсько-партійного діяча

27 — Міжнародний день пам’яті жертв Голокосту

Вододимир Лесевич

180 років від дня народження Володимира Вікторовича Лесевича (1837[5]–1905), українського публіциста, філософа, літературознавця, фольклориста, етнографа, громадського діяча, педагога

110 років від дня народження Мечислава Едмундовича Гаска (1907–1996), українського письменника, літературознавця

90 років від дня народження Олексія (Олекси) Івановича Тихого (1927–1984), українського поета, мовознавця, педагога, правозахисника

28 — 25 років від дня затвердження (1992) Верховною Радою України національного синьо-жовтого прапора Державним Прапором України

125 років від дня народження Василя Федоровича Різниченка [Різников (1892–1938)], українського історика, бібліографа, демографа

100 років від дня народження Ніни Павлівни Волкової (1917–1993) української художниці

29 — День пам’яті героїв Крут

Фрац Петер Шуберт

180 років від дня народження Антіна Кобилянського (1837–1910), українського літератора, лікаря, винахідника, культурно-освітнього діяча

125 років від дня народження Ніни Павлівни Кошиць (1892[6]–1965), української співачки, педагога

30 — 100 років від дня народження Валентина Львовича Бунова (1917–1997), українського графіка

100 років від дня народження Юрія Миколайовича Оранського (Плевако) (1917–2008), українського диригента, музикознавця, педагога

31 — 220 років від дня народження Франца Петера Шуберта (1797–1828), австрійського композитора

100 років від дня народження Олександра Васильовича Бєлова (1917–1976), українського художника