Єфименко П. С. Братства й організації жебраків



Єфименко Петро Савич (1835 – 1908) – відомий український історик та етнограф. Народився в с. Великий Токмак Бердянського повіту Таврійської губернії. Навчався у Харківському й Київському університетах. Арештований і засуджений за участь у Харківському таємному студентському товаристві. Перебував на засланні в Пермській та Архангельській губерніях. Після повернення жив і працював у Воронежі, Самарі, Чернігові та Харкові. Помер у Санкт-Петербурзі після важкої хвороби.
Автор праць „Демонологія жителів Архангельської губернії” (1869), „Заволзька чудь” (1869), „Збірник малоросійських замовлянь” (1869), „Ярило, слов’яно-руске божество” (1869), „Дослідження кустарних промислів Сумського повіту”, низки публікацій у часописі „Київська старовина” та інших періодичних виданнях.
Пропонований допис ученого був опублікований у VІІ томі „Київської старовини” за 1883 рік.

Братства й організації жебраків

У моїй статті „Шпиталі в Малоросії” наведено історичні відомості щодо існування в давнину в Західній та Південній Русі братств або цехів жебраків. Але там наведені лише епізодичні факти, які хоча й підтверджують правдивість існування таких цехів, але зрозумілого поняття про ці жебрацькі організації не дають.
Під час виголошення цієї статті в Харківському історико-філологічному товаристві було зроблено два зауваження стосовно її теми: член товариства А. С. Лебедєв вказав на замітку про жебрацькі цехи, яку передрукували «Московські церковні відомості» з «Мінських єпархіальних відомостей», член товариства  М. Д. Лінда переповів почуту ним від одного старого жебрака оповідь про численну організацію, що охоплювала усіх жебраків України. Наводимо обидва повідомлення, які чудово ілюструють подані мною окремі факти.
У «Мінських єпархіальних відомостях» розповідається про організацію жебрацтва в містечку Семежеві (Слуцького повіту, Мінської губернії) та його околицях. Усі жебраки цієї місцевості утворюють цілком правильно організовану громаду, названу жебрацьким цехом, з виборним з-поміж себе особливим начальником, якого називають жебрацьким цехмістром, з особливими звичаями та правилами і з особливою жебрацькою мовою. Члени жебрацького цеху дотримуються певних звичаїв і правил.  Кожного з них називають  товаришем. Для вступу в цех є обов’язковим дотримання певних умов. Перш за все всі, хто має право на жебракування, тобто має які-небудь тілесні недоліки і вади, зобов’язані бути певний час учням жебрака-товариша. При цьому їх імена записують в особливий зошит і зобов’язують вносити в цехову братську чашу певну плату. Термін навчання зазвичай триває 6 років, і плата – 60 коп. на рік; для тих, хто хоче скоротити термін, вписова ціна збільшується аж до 8 крб.
Посвячення в товариші здійснюється з особливою церемонією. Учня приводять на зібрання жебраків. Після привітання цехмістр екзаменує його стосовно знання молитов, жебрацьких кантів та жебрацької мови. Потім учень зобов’язаний вклонитися й поцілувати руку кожному присутньому на зібранні старцю і вже тоді має право називатися товаришем. На завершення організовується гостина за рахунок новачка, і він вперше сідає поряд з іншими.
Жебрацький цехмістр обрається на невизначений термін, зазвичай зі сліпців; він збирає цех для вирішення нагальних справ, а також для покарання винних. Останні полягають здебільшого в придбанні воску (для братської свічки), але у давнину практикувалися й тілесні покарання. Та найбільшим і найганебнішим покаранням вважається обрізання торби, тобто жебрацької суми. Цим обрядом винний позбавляється права жебракувати.
Для зберігання й видатків цехових сум обирається ключник.
Зібрання жебраків бувають невідкладними і щорічними. Останні приурочені певному дню – понеділку першого тижня Великого посту або Трійці. В цей день у церкві ставлять нову братську свічку. Взагалі цехові жебрацькі суми витрачаються переважно на церковні потреби, і тепер краще церковне облачення в Семежівській церкві придбано за кошти жебраків. Обов’язком жебраків є також нагляд за чистотою церковного цвинтаря й утримання церковної будівлі в чистоті.
У старців є своя особлива мова, яку вони зберігають у секреті від посторонніх.
А ось що повідомив М. Д. Лінда зі своїх спогадів про старого жебрака, який розповів йому про організацію старців. «У 70-х роках у Харкові на Холодній Горі у власній хаті жив старий козак Хома Семененко, якому на початок мого знайомства з ним було 102 роки. Наше  знайомство тривало 3-4 роки. Коли він помер ‒ не знаю; відомо лише, що десь за півроку до смерті Хома не виходив у місто через слабості. Годували його інші жебраки, виділяючи із нажебраного за старою пам’яттю побратимства. Він походив із досить заможної козацької родини, члени якої були відомі фізичною силою й крутим норовом. На холодногірському цвинтарі ще до недавна стояли хрести на могилах його братів, які померли в дуже похилому віці. Сам Хома був уже безрідним, тобто вже не зосталося в живих нікого з його роду. Через убогість він ходив за милостинею в місто, здебільшого дворами Конторської вулиці. Речитативом промовляв свої вірші чи думи, за що йому щедро вділяли подаяння. Бувало так, що давали, на його думку, багато. Тоді Хома роздавав напрохане дітям або навіть і дорослим, примовляючи: „Старечого хліба-солі не цурайся, він Христа ради напроханий, святий”.
Найчастіше після обходу дворів він сідав на березі річки Лопані, поблизу Конторського провулка, збирав навколо себе дітей і дорослих та розповідав що-небудь про старовину чи співав свої пісні, між якими траплялися і козацькі думи. З-поміж різних оповідок про минулі часи я пам’ятаю одну й про колишнє життя жебраків.
Коли Хома ще не старцював, у жебраків були свої ватаги й отамани, свої соцькі й десяцькі, чоловічі й жіночі. Ці особи обиралися на весняному зібранні старців, яку найчастіше відбувалося між Переяславом і Києвом, у лісі під Броварами.
Після виборів відбувався суд над винними, потім назначалося придане для тих хто виходив заміж чи одружувався, і особливо для тих, хто, одружившись, йшов у світ, тобто вибував із жебрацтва. Ці зібрання відбувалися на весняного Миколи. Інші зібрання призначалися на 1-го чи 2-го Спаса там само. Незалежно від зазначених були ще зібрання старців поблизу Курська під час ярмарку. Але що відбувалося там, не пам’ятаю.
Із різних епізодів старцівського життя, про які оповідав Хома, найкраще пам’ятаю такий. Одного разу до жебрацької ватаги, що вже закінчила усі свої суди й розпорядки та зібралася бенкетувати, під’їхав козак, привітався, побажав Божої допомоги й кинув трохи грошей. Жебраки, не сподіваючись лихого, провели його в середину табора, де були складені на ряднах цілі гори розмаїтих пряжень, смаженини й іншого печива, між якими був і стовпець коржів в людський зріст заввишки. Під’їхавши до цього місця та випивши добру чарчину горілки, козак подякував старцям і раптом з усого розмаху штрикнув пікою в стовпець коржів, проколов його аж до нижнього, підняв уверх і стрілою метнувся із табору геть. Жебраки, яких було, може, зо три тисячі, кинулися навздогін, продемострувавши таку швидкість, що козак ледь зумів утекти й забрати всі коржі. Оповідач додав: «Якби впіймали, то б розірвали на шматки».
До сказаного пан Лінда додав ще таке: „Наприкінці 50-х років я пам’ятаю в подільській губернії ватаги жебраків, які ходили щедрувати й колядувати. То були ватаги малоросів або мазурів. Останні ходили із дзвоником й інколи заходили в будинки. Православні не часто підходили до хат католиків. Католики ж не розмежовували своїх і чужих та навіть приходили під вікна православного причту.
У тих же Подільській та Херсонській губерніях (на межі з Подільською і Київською) під час храмових свят влаштовувалась гостина і для жебраків. Загальною гостиною відали священик і староста, а жебрацькою – тільки братчики, що вступали між собою у певні стосунки – побратимства чи посестринства. Братчики не брали участі в загальному бенкетуванні, а тільки пригощали жебраків і лише по закінченні трапезували самі. На поминках варилися в окремих котлах чи горшках страви для жебраків - такі ж, як і для всіх інших».
Наведені факти надзвичайно цікаво ілюструють, з одного боку, характер і особливості організації жебрацьких цехів, з іншого – загальну організацію, що охоплювала усіх жебраків нашого Півдня, й до якої входили жебрацькі цехи як входили елементи.
Не вважаємо за доцільне зупинятися тут на наведених фактах, оскільки будемо вести мову про це у статті про цехи взагалі, а скажемо лише, що жебрацькі братства як в суттєвих рисах, так і в деталях майже не відрізнялися від звичайних сільських ремісницьких цехів.
Виключно жебрацькими звичаями можна вважати цілування руки всім старцям тими, хто вступав до жебрацького цеху, обрізання – як покарання – жебрацької торби та існування особливої жебрацької мови. Для тих, хто спостерігаючи утиски, яких зазнають нинішні старці (маємо на увазі заборони жебракам виходити за межі своєї волості, розбивання кобз у бандуристів тощо), сумнівається у можливості існування у давні часи загальної для всіх жебраків організації у формі великої спілки, вкажемо на аналогічний факт минулого. Усі цигани, що проживали в Малоросії, незважаючи на їхнє кочове життя, становили єдине ціле. У них був один старший, якого називали отаманом (у польських землях його називали циганським королем). Він, між іншим, брав на відкуп грошову складчину з циганів і збирав її з кожної особи окремо. Лише для реалізації цієї функції варто припустити існування міцної організації усього циганства. Якщо офіційно припустимою є загальна організація усіх циганів, то немає сумніву, що при тодішніх порядках могла існувати й загальна організація  жебраків.
На завершення повідомляємо, що на згадану тему, тобто про старцівство у Південній Україні, є окрема стаття Крашевського, що має назву „Жебраки в давній Польщі й Україні”; але вона на даний час є недоступною для читачів, оскільки опублікована в газеті „Північна бджола” („Северная пчела”) у 1846 році (№ 123).
Пер. І. Гаврищак, О. Проців

Немає коментарів:

Дописати коментар