Левченко М. М. "Нащадки запорожців на острові Леті"

Левченко Михайло Михайлович (1830 – 1891) – український етнограф і лексикограф.  Народився й помер у Києві. Автор низки публікацій етнографічного характеру та відомої статті «Нотатка про русинську термінологію (1861р.)»,  в якій доводив потребу розробки української наукової термінології на основі народної мови.

Пропонований допис дослідника був опублікований у числі 5 часопису «Київська старовина»  за 1882 рік.

Нащадки запорожців на острові Леті

Мене довго хвилювало питання, чи зосталися нащадки запорожців у Туреччині? Відомо, що після зруйнування Січі в 1775 році значна частина козаків переселилася в Туреччину, але в 1808 році кілька тисяч повернулося  в Росію, і з них було сформовано дунайське козацьке військо. Більша частина тих, що зосталися, перейшла в Росію в 1828 році під керівництво кошового Осипа Михайловича Гладкого, але й після цього частина запорожців залишалася в Туреччині. Доля цих козаків, ряди яких поповнювали українські селяни-втікачі, мене дуже цікавила. Чи сформувалося з них особливе населення та які етнографічні риси йому властиві? Чи зберегло воно свою мову, а чи засвоїло чужу і яку саме в такому випадку? Де саме вони оселилися тощо? Проте нічого не міг довідатися, аж поки випадково з розмови із одним молодим офіцером Г-м, не дізнався, що полк, в якому він служив, простояв у минулу турецьку війну в місцевості, де живуть нащадки запорожців.

С. Васильківський, "Запорожець"

Цей офіцер служив у дорогобузькому піхотному полку, який за часів війни входив до складу загону генерала Ціхермана і квартирував на острові Леті, що в гирлі Дунаю.

Цей острів здавна належить запорожцям, тому ще називається Козацьким. Утворений з наносів Дунаю, він є низинним і болотистим. Його мешканці, нащадки козаків, проживають у чотирьох поселеннях – Перевіз, Сатанів, Леті і в ще одному, назву якого Г-кий не міг пригадати.

Нащадки справжніх запорожців живуть тільки в поселенні Леті. Вони відрізняються одягом і характером від інших жителів острова. Усі вони одягаються так само, як їхні предки  в давнину, у смушкові шапки, вишиті сорочки, широкі шаровари, здебільшого синього кольору. Відрізняються вони і надзвичайною привітністю. Незважаючи на те, що під час війни острів був переповнений солдатами, запорожці з кожним, хто приходив до їхніх хат, ділилися останнім шматком хліба та останнім ковтком вина.

Землеробством вони майже не займаються, а живуть переважно риболовлею та мисливством. Для останнього промислу тут справжнє роздолля, оскільки на острові водиться безліч водної дичини (дикі качки, гуси тощо), а в плавнях  ‒ чимало кабанів, вовків, лисиці і т. ін.

У всіх інших поселеннях на запорозькому острові живуть звичайні малороси, ймовірно, нащадки селян-втікачів, та  молдовани. Навіть переселившись в інші міста (наприклад, у Браїлів) ці запорожці не називають себе не росіянами, не українцями, а – запорожцями. 

Пер. І. І. Гаврищак, О. Я. Проців