Стельмах, Д. М. Скелети в письменницьких шафах

Стельмах, Д. М. Скелети в письменницьких шафах [Текст] : [спогади, оповідки] / Дмитро Стельмах. ‒ К. : Либідь, 2013. ‒ 166 с. : фотогр.

«Скелети в письменницьких шафах» – збірка есеїв про маловідомі, але цікаві моменти із життя українських письменників-соцреалістів. Автор дає волю своїм спогадам – і перед читачем через низку дотепних, смішних, сумних, загадкових оповідок відкривається уся драматична суперечливість радянської епохи. Олесь Гончар, Володимир Сосюра, Максим Рильський, Анатолій Хорунжий, Олександр Довженко, Борис Антоненко-Давидович, Микола Макаренко, Володимир Яворівський, Іван Ле і багато-багато інших... У центрі оповідей – батько Дмитра Стельмаха, письменник Михайло Стельмах. Він постає в образі мудрої, розсудливої, скромної людини-літератора, людини-батька, людини-друга. Ця книжка, без сумніву, стане для багатьох відкриттям, допоможе подивитись на відомих людей по-іншому. Дехто постане у новій, зовсім не звичній іпостасі: хтось – симпатичний та близький, як добрий приятель, а хтось – навпаки.

_______________________________________________________________

«Розсипана мозаїка»

(роздуми над книжкою «Скелети в письменницьких шафах»)

Ця невелика за обсягом книжка привертає  увагу читача  перш за все своєю досить-таки незвичайною і промовистою назвою, бо десь із глибин пам’яті одразу виринають певні асоціації: кілька десятиліть тому досить популярним був роман англійського письменника Сомерсета Моема «Пироги і пиво, або Скелет у шафі».

Автором цього скромного, проте дуже вдалого, з точки зору дизайнерського вирішення, видання є Дмитро Стельмах, український письменник, відомий перекладач творів Рея Бредбері, Марка Твена, Джона Фаулза, Брета Гарта.

У 2010 році відбувся його письменницький дебют: видавництво «Фоліо» опублікувало повість «Фарс-мажор», завдяки  чому читачі відкрили для себе талановитого оповідача, достойного спадкоємця сатиричних традицій Івана Котляревського, Остапа Вишні та інших вітчизняних гумористів. Твір одразу увійшов у список бестселерів.

А от книжці  «Скелети в письменницьких шафах» судилася нелегка доля. Кілька видавців, до яких звертався автор, відмовили йому в публікації. Лише  видавництво «Либідь» у 2013 році наважилось зризикувати.   І це не дивно. Адже ще живими залишаються стереотипи радянського мислення, згідно з якими письменники були ідеологічними ідолами, «інженерами людських душ», як назвав їх Сталін у 1932 році на зустрічі з Максимом Горьким, бо мали конструювати інших за вказівками партії, були вірними ленінцями, переконаними комуністами і так далі.

А в Дмитра Стельмаха вони не такі. Ті, що споглядали на учнівську братію з портретів у шкільних кабінетах української літератури, постають звичайними людьми зі своїми симпатіями й антипатіями, слабкостями, проблемами, помилками, а тому виявляються ближчими, зрозумілішим. І не нам судити їх, бо не робить цього й сам автор. Він лише видобуває зі своєї пам’яті факт за фактом, подію за подією. «Письменницьке середовище колись знав, – пише Стельмах, – бо був знайомий з кількома письменниками і приятелював з їхніми дітьми. От від них і отримував інформацію, та так вона в моїй голові засіла, що оце зараз надумав переповісти її добрим людям».

Так і писалася ця книжка, яка, за словами шевченківського лауреата Тараса Федюка, є якісною мемуаристикою, «з якою в українській літературі великі проблеми», бо «літературний процес, який не має мемуарного корпусу, не є повноцінним». У передмові до неї, іронічно названій «Замість розумного переднього слова», автор зазначив: «Не знаю, як назвати те, про що я пишу. Наче спогади про письменників та їхніх дітей, про близьких і знайомих мені людей, про затишний Київ минулих днів. Наче оповідки – кумедні, сумні та ганебні історії. Наче туга за давніми добрими часами. А вони і справді були добрими. Хоча не для всіх... Я не претендую подати якусь загальну картину – це просто фрагменти моєї пам’яті. Схоже на розсипану мозаїку...»

Дмитро Стельмах народився в Києві,  в сім’ї визнаного класика української літератури Михайла Панасовича Стельмаха. Його однокласниками і друзями були Юрко Комар, син дитячого письменника Бориса Комара, Валерій Руденко, син відомого противника радянської системи Миколи Руденка, Оксана Бережна, донька свого часу чи не найпопулярнішого українського письменника-фантаста, Льоня Хорунжий, син Анатолія Хорунжого, Вадим Снєгирьов, син Гелія Снєгирьова, автора твору «Набої для розстрілу». У тій же середній школі № 92 вчилися діти Олеся Гончара, Дмитра Павличка, Павла Загребельного, Євгена Сверстюка…

У цьому приміщенні колись знаходилась Колегія Павла Галагана, яку в 1871 році заснував відомий український меценат Григорій Галаган на згадку про померлого сина. Тут колись навчалися Агатангел Кримський, Микола Зеров, Михайло Драй-Хмара. У гімназійній капличці вінчався Іван Франко. Певно, самі стіни, просякнуті патріотичним, волелюбним духом, впливали і на вчителів, і на вихованців, що не могло подобатися владним інстаціям, а тому в 1975 році школу після якоїсь дивної пожежі просто закрили.

Зростаючи в такому оточенні, Дмитро Стельмах мав змогу побачити літературних знаменитостей у неформальній обстановці – вдома, на вулиці, за святковим столом. Тому його спогади позбавлені звичного, властивого особам, «дотичним» до літератури, пафосу. Автор здебільшого лише фіксує окремі картини-сцени і вдається до коментування лише в тому випадку, коли пише про свого батька ‒ Михайла Стельмаха.

Гордістю і тихим світлим смутком оповиті сторінки, присвячені йому – визнаному класику і дорогій людині, котру сьогодні готові облити брудом ті, хто інколи відверто використовував його ім’я й авторитет. Зацікавлений читач сам віднайде цю інформацію на сторінках книжки, тому не будемо про це говорити і залишимо на совісті тих, хто видерся на літературний Олімп і вважає, що засів там назавжди. Зупинимося краще на маловідомих сторінках біографії письменника, які «делікатно» оминалися дослідниками його творчості.

Упродовж кількох років перед війною Стельмах вчителював у селі Літки, де викладав у школі українську мову та літературу. Енергійний молодий педагог організував учнівський гурток. Його учасники мандрували довколишніми селами, збираючи місцевий фольклор та колекціонуючи зразки вишивки. Під час експедицій вони записали близько тисячі пісень, значна частина яких увійшла в збірник «Українські пісні у записах Михайла Стельмаха» (вид-во «Музична Україна», 1969). І все це відбувалося тоді, коли ще зовсім свіжим у пам’яті багатьох був судовий процес над учасниками «Спілки визволення України», який закінчився ув’язненням кількох десятків кращих представників української інтелігенції!

Звичайно, таке нахабство не могло пройти повз увагу відповідних органів, сигнал врахували – і система зреагувала.

Засидівся одного разу Стельмах над учнівськими зошитами, тому й вертався додому пізненько. Аж тут закричав сич. «Недобрий знак, наче попереджає про щось лихе», ‒ подумав Михайло Панасович і, хоч не був забобонним, вирішив піти іншою, байдуже, що довшою дорогою. Темінь. Забрів у болото, брудний ішов далі, налякав пару закоханих. Подумали, певно: нечиста сила!

Коли нарешті прийшов, то відразу до нього сусіди вийшли:

-         Михайле, а за тобою воронок приїжджав.

А не було Михайла, то взяли Семена, аби не марно їхали.

«А донос був, швидше за все, через зацікавлення фольклором. Отак зацікавлення народним піснями й вишивками могло обернутися непоправним лихом. А забобони могли життя врятувати».

І комуністом Стельмах ніколи не був, хоч його твори увійшли в шкільні підручники ще за життя автора. На це «верхи» дивилися несхвально, що завдавало головного болю секретареві письменницької парторганізації Юрію Збанацькому. Агітував він Михайла Панасовича не один раз.

- Не був і не буду! – відповідав той другові.

Збанацький не здавався, казав, що йому за таке голову відірвуть. І нарешті таки вмовив. Стельмах написав заяву, подав і ... цим спровокував «доброзичливий» донос: мовляв, його знаменитий твір «Велика рідня» – то куркульський роман, а сам Стельмах – апологет куркульства, а все тому, що його батько куркуль. «Тоді слово «куркуль» означало не що, як недобитого класового ворога, який мріє, як би йому нишком пальнути з обріза в сільського комуніста чи колгоспника».

Почали вивчати питання та й напосілися на Стельмаха, чому він все приховував.

Той розлютився й привіз батька просто на засідання парткому.

-                            Знайомтесь: куркуль Панас Стельмах! Глитай! Власник старої клуні! (коли ділили спадщину, то йому дісталася стара клуня, яка збереглася й до нині).

Збанацький почав перепрошувати та знову вмовляти, але Стельмах відмовився рішуче й однозначно:

- Е ні, Юрку. Дякую. В одну партію двічі не вступаю!

З усіх письменників Михало Стельмах найбільше цінував Гоголя й Коцюбинського. П’ятитомник першого в ошатній суперобкладинці під карельську березу завжди лежав у нього на столі, «Тіні забутих предків» другого вважав шедевром.

Якось Дмитро запитав батька, якими, на його думку, мають бути література і мистецтво? «Такими, які б віддаляли людину від мавпи, а не наближали до неї», ‒ відповів той.

Широким було дружнє коло Михайла Панасовича. Своєю щирістю і душевною щедрістю він притягував людей, як магніт. Це ще у далекі воєнні роки примітив в Уфі (Башкирія) священик, до якого на бесіди після лікування приходив Стельмах разом з Рильським. Отець непомітно пхав їм у кишені верхнього одягу макарони, щоб собі зварили вдома, і боявся, аби не побачили та не відмовилися. А одного разу так і заявив своєму гостеві: «Ви богоугодна людина!»

-         Помилуйте, панотче... Я ж в Бога не вірую...

-         А то байдуже. Я бачу, що ви людина богоугодна.

Сусідом Стельмаха був відомий український гуморист Павло Михайлович Губенко, відомий як Остап Вишня. Одного разу, коли Стельмах грипував, Павло Михайлович зайшов його провідати та й ото питає:

- То що, Михайле, лежиш?

- Лежу!

- І не сидиш?

- І не сиджу!

- А я десять років сидів, ‒ гірко посміхнувся Вишня.

А от з Олесем Гончаром стосунки не склалися. Останній, мабуть, не міг пробачити Стельмаху потужного таланту, щирої душі та всенародної любові. Микола Якубенко, письменник і колишній директор видавництв «Молодь» і «Веселка» поділився згодом із Дмитром своїми спостереженнями: «Гончар ревниво ставився до всіх, хто міг би скласти йому конкуренцію в літературі. Коли вийшов перший роман «Велика рідня», то тільки цей твір Гончар сприйняв спокійно. А коли видрукували другий роман («Кров людська – не водиця») і стали з’являтися наступні твори, тут уже Гончар призадумався».

Згодом сам Михайло Панасович розповідав синові, що навіть коли зустрічались вони з Олесем Терентійовичем у під’їзді, то Гончар відвертався і не вітався. А історію з шкільним підручником взагалі не міг згадувати без сміху.

А сталося ось що. Зазвичай, у підручнику з української літератури першим був розділ про Гончара, а потім про Стельмаха. Та коли редактор наважився зробити навпаки, мотивуючи це цілком прийнятними аргументами (мовляв, Стельмах народився раніше, раніше став членом Спілки письменників, врешті-решт, швидше одержав Ленінську премію), то це страшенно обурило Гончара. Ніяких пояснень він не слухав, «натиснув де слід і швиденько відновив статус-кво». Михайло Стельмах сміявся і казав синові:

- Господи, на які дрібниці можна розмінюватись. Ну ти уявляєш, щоб я надавав ваги тому, хто там за ким чи перед ким стоїть? Сміх та й годі!

Проте довго ображатись Михайло Стельмах не вмів і завжди був готовий першим простягнути руку примирення й допомоги. Своїх не кидав! Так було, наприклад,  з Гончаром у 1968 році, коли Стельмах був, по суті, єдиним з письменників, хто став на захист автора «Собору», наголосивши на тому, що роман є талановитим і гарним.

Коли на ганебному судовиську Максима Рильського таврували за «націоналізм» та «формалізм», то опального академіка, від якого відсахнулися одразу всі, привселюдно підтримав той же Стельмах. Свій останній роман «Чотири броди» він видав із такою присвятою: «Максиму Тадейовичу Рильському – моєму доброму навчителю і старшому другові».

До речі, шанувальники вітчизняної класики віднайдуть у споминах цікаві матеріали про митарства останнього роману Стельмаха, понівеченого радянською цензурою: автор наважився сказати правду про трагедію голодомору в Україні.

Видання щедро ілюстроване маловідомими світлинами з життя родини Стельмахів, їхніх друзів, близьких та знайомих, фотодокументами, які мають не лише естетичну, а й історичну цінність.

Олена Проців, директор бібліотеки,

Ігор Гаврищак, викладач кафедри

української мови