Якось два роки тому довелося мені побувати на конференції, присвяченій творчості Бориса Харчука. Саме побувати, а не взяти участь, тому що його твори усе-таки залишаються десь на периферії моїх естетичних уподобань, хоча деякі із них колись-таки й прочитав. Коли серед учасників відшукав кілька досить-таки відомих в царині літературознавства імен, то вирішив не втрати такий шанс. Від київського науковця я очікував чогось більшого, проте подивувати мене панові Ш. усе-таки вдалося. На завершення свого виступу йому чомусь закортіло порівняти Бориса Харчука із Юрієм Смоличем, і останньому добряче дісталося за «вірність соціалістичному реалізму», «комуністичну ідейність».
Був доповідач вельми сміливим і, критикуючи та викриваючи, просто відверто насолоджувався власним героїзмом. Можливо, за інших обставин я б змовчав, та не тоді, коли це стосувалося Смолича. Тому після виступу звернувся із запитанням: «Безперечно, з цим можна погодитися, якщо маємо на увазі романи «Мир хатам, війна палацам», «Реве та стогне Дніпр широкий». Та чи не уповні реабілітують Смолича-письменника книги «Розповідь про неспокій», «Розповідь про неспокій триває», «Розповіді про неспокій немає кінця»?
Немає коментарів:
Дописати коментар