І зараз, і завжди залишиться книга

Умберто Еко

Наша Нонна Копержинська: штрихи до портрета

1 травня 2015 року виповнилося 95 років від дня народження Нонни Кронідівни Копержинської — української актриси театру і кіно, народної артистки УРСР з 1967 року.
За скупими рядками Вікіпедії — нелегкий шлях талановитої і багатогранної особистості, доля якої видається віддзеркаленням долі України ХХ століття. Сухий перелік фільмів, де вона зіграла здебільшого другорядні ролі, - це шлях українського кіно, загнаного в прокрустове ложе радянською цензурою, яка так і не спромоглася знівелювати творчий потенціал справді народної артистки. І, нарешті, згасання у 90-ті роки, коли, здавалося, настав час для правдивої оцінки «неложними устами» і визнання, а натомість — вигнання з театру, сумне прощання зі сценою, яка була для неї сенсом життя.
Тому вартує у ці дні скласти слова пошани Жінці, Матері, Актрисі, окинувши поглядом те, що зроблене, що відбулося, що прожите й пережите нею упродовж нелегких літ, аби нинішнє покоління у пориві юнацького максималізму не зробило ще одного кроку до прірви непам’яті.
Гортаючи сторінки всезнаючого Інтернету, я натрапив на спогади Олега Вергеліса під назвою «Мама Нонна. Копержинська: актриса літ минулих». Це такі собі замальовки з натури, сумні нотатки — болючо-правдиві, сповнені гіркоти й суму та світлої радості за можливість торкнутися до справжнього таланту, народженого іскрою Божою.
Вергеліс познайомився з Копержинською за часів «вигнання». Вона стояла біля фонтану в театральному сквері, як завжди, у гумових чоботах, квітчастій хустині, дешевому пальті — і тільки цигарка в зубах вирізняла її з-поміж отих провінційних жіночок, які з різних причин потрапляли в «стольний град».
«- Ви Копержинська?
  - А звідки знаєш?
  - Ви ж моя улюблена актриса!
  - Дєточка.. Я ж думала, вже всі померли, хто ще пам’ятав про мене…
І нервово згасила недопалок гумовим чоботом».
Так відбулася його перша зустріч з актрисою. І саме цій зустрічі ми завдячуємо збереженню унікальної інформації про Нонну Копержинську.
Народилася Нонна 1 травня 1920 року в Києві. « Як народилася в Києві в медчастині в роки громадянської — так і воюю!» — іронізувала згодом. Мама навчалася на медичних курсах, то й доньку народила в медчастині просто на скрині. Батька втратила, коли зовсім крихітною була — у 2 роки. Тоді ж мама  преїхала на Донбас (мабуть, все-таки направили «на рудники»), бо треба було лікувати робітників у промислових регіонах.
Дитинство пройшло у місті Димитрові. Там же навчалася у школі № 1.
То були страшні, голодні 30-ті роки. Їсти хотілося так, що одного разу навіть кісточок від абрикос наїлася — думали, що помре, та ні, вижила! А потім з подружкою навіть «гру» вигадали: знайшли якесь дрантя, понатягали на себе і ну попід хатами скиглити: «Тітонько, дайте хлібчика!» Чи не тоді вперше дав про себе знати акторський талант: «А я так жалібно вила, так уже скавчала, що й мені кусок перепадав». Та від матері за таке лицедійство добряче діставалось.
Семикласницею потрапила на виставу мандрівної трупи і втекла з дому, марячи сценою. Мандрівницю, правда, відразу й схопили і «переконали» спочатку закінчити школу, а потім вибирати сцену. Вчилася добре, проте часто не могла стриматися на уроках, аби не розіграти комедію (однокласники аж за боки бралися від сміху, а вчителі шаленіли від обурення). По завершенні «донецьких університетів» у 1938 році вирішила вступати на хіміко-фармацевтичний факультет університету імені Шевченка. Майже все склала на «відмінно», залишалося зовсім небагато — один крок до вступу. «Та лиха година занесла під вікно театрального. І почула переливи ліричні — шекспірівські чи шевченківські?» Не довго думала — помчала в університет, забрала документи й знову склала успішно іспити, але вже в театральний. Так хімічна наука втратила свого неофіта, а тетральна сцена отримала  палкого трудівника і шанувальника.
Нонні пощастило: вона потрапила на курс до Амвросія Бучми, а потім її запримітив Олександр Довженко й запропонував роль у фільмі «Щорс». Так, у 1939 році відбувся її дебют у кінематографі.
Навчання перервала війна. Довелося Нонні пройти не одну важку дорогу. У воєнні роки познайомилася вона зі своїм першим чоловіком — архітектором за фахом. Побралися і ... попрощалися. Його відправили кудись на південний захід  проходити прискорену військову підготовку, а її підхопив злісний вітер війни. «Куди їхати? Де шукати? А Господь його знає... Сутками до нього їхала. Лісами темними добиралася до Гайсина чи до Вінниці... Їду — кінця-краю не видно... І коли та дорога закінчиться? Чи знайду, чи побачу?» — пригадувала згодом. На той час уже чекала свого первістка, якого назвала Євгеном.
Подальше подружнє життя не склалося. Обпалені війною, вони стали чужими одне одному, тому й розлучилися.
Після перемоги закінчила навчання і з 1946 року почала працювати в театрі імені Івана Франка, відомому такими блискучими особистостями, як Наталя Ужвій і Валентина Плотнікова, Гнат Юра і Микола Яковченко, Михайло Задніпровський і Мар’ян Крушельницький. І серед таких акторів Нонна Копержинська не згубилася, а навпаки — розквітла, уповні демонструючи свій потужний різновекторний потенціал — комедійної і драматичної актриси.
І це при тому, що головні ролі здебільшого діставалися іншим. Навіть, коли режисером був її чоловік Павло Шкрьоба. Так, наприклад, сталося в 1965 році, коли він ставив «Беталанну». Копержинська грала язикату свекруху —звичайну сільську жінку, якій добряче дісталося від життя, а тому в’їдливу, крикливу, навіть агресивну (традиційне амплуа актриси). І вона зуміла показати усю глибину трагедії Ганни, котра усвідомила і свій гріх, свою провину перед невісткою, але змінити вже нічого не могла.
Цей образ є одним із багатьох, традиційних для української класичної літератури, які зіграла за своє творче життя Нонна Копержинська, освітивши їх своєю акторською інтуїцією, що базувалася на рівні генної пам’яті. А зіграно таких ролей чимало. На жаль, не все зафіксувала вицвіла кіноплівка.
Інша справа із «здобутками» радянської драматургії. Мало хто вже пам’ятає п’єси «Пора жовтого листя», «Тил», Дороги, які ми вибираємо», імена авторів... Хто зна, чи наважиться котрийсь із сучасних режисерів попрацювати із таким матеріалом, а образи, створені Нонною Копержинською, живуть своїм власним життям.
Так само і з кінострічками, в яких знімалася Нонна Копержинська. Другорядні ролі перетворювалися у центральні (ні, не головні, будемо казати правду!), такі, що центрують дію, без яких інші персонажі відчутно поблідли б.
Кадр з фільму "За двома зайцями"
Яскравим прикладом того є фільми «За двома зайцями» та «Королева  бензоколонки», що стали вже класикою кінематографу. Про них можна говорити багато, але все-таки краще дивитись і насолоджуватись, цитуючи знов і знов шикарні афоризми персонажів як самої Нонни (Секлети Лимерихи і Рогнєди Карпівни), так і її партнерів.
Нона Копержинська у фільмі
"Королева бензоколонки"
З кіно пов’язано чимало комічних ситуацій Олег Вергеліс переповів розповідь Нонни Копержинської про зйомки чергового колгоспного фільму «Щедре літо» (1950). Знімали його на Черкащині. Нонна захопилася, «загралася» так, що навіть забула про вечірній спектакль. Опівдні, спохопившись, як була в гримі і сценічному костюмі, так і вибігла на дорогу і зупинила першого-ліпшого водія, розігравши комедію: «Ой, людоньки! Довезіть до Києва! Чоловік ревнивий, якщо не повернусь до вечора, то вб’є!» Довезли.
За те й любили її глядачі, впізнавали у транспорті, на стадіоні (була пристрасною вболівальницею київського «Динамо»), віталися й називали просто «Нашою». Таким було народне визнання таланту актриси — ще задовго до офіційного.
Була вона відвертою і принциповою, навіть коли це могло зашкодити особисто їй. Випало якось Копержинській грати в п’єсі Анатолія Софронова «Старим козацьким способом». Пробувала по-всякому — не йшло ніяк. Тоді заявила керівництву: «Не гратиму в цій дурниці! Не буду, та й усе!» І слова свого дотримала.
Осінь життя Нонни Копержинської була сумною та невеселою: помер коханий чоловік, згодом втратила старшого сина, єдину онуку закинула доля за океан. Але найстрашнішого удару було завдано на профзборах у рідному театрі, якому віддала майже 50  років життя. Тоді пенсіонерів відверто звинуватили у нахлібництві. Не стерпіла, написала заяву, ударила кулаком по столі й пішла — не просто зі сцени, а театру взагалі, бо і за молодих літ не терпіла приниження і образ.
До неї приходили актори, щоб порадитись, поспілкуватись. Цікавилася, як без тих, кого брутально вигнали. Відповідали, що важко. Важко було і їй — без сцени, виру театрального житяя, без глядачів, для яких працювала і творила... ЇЇ серце перестало битися 10 червня 1999 року.
То ж у ці дні вшануймо доброю згадкою і щирим словом — Нашу Нонну.
А тим, кого зацікавила доля Нонни Копержинської, радимо прочитати статтю Олега Вергеліса «Мама Нонна. Копержинська: актриса літминулих» (Вергеліс, О. Мама Нонна. Копержинська: актриса літ минулих [Електронний ресурс] / О. Вергіліс // ZN.UA «Дзеркало тижня Україна». — Електрон. текст. дані. — [К]., сор. 1994—2014. — Режим доступу: http://gazeta.dt.ua/CULTURE/mama_nonna_koperzhinska_aktrisa_lit_minulih.html , вільний. — Заголовок з екрана. — Дата звернення: 01.05.2015. — Мова укр. — Аналог друк. вид. (Вергеліс, О. Мама Нонна. Копержинська: актриса літ минулих // Дзеркало тижня. — 2008. -7 бер.

Фільмографія Нонни Копержинської:
  • «Щорс» (1939)
  • «Украдене щастя»(1952)
  • «Калиновий гай» (1953)
  • «Доля Марини» (1953)
  • «Назар Стодоля» (1955)
  • «В один чудовий день» (1955)
  • «Коли співають солов'ї» (1956)
  • «Штепсель женить Тарапуньку»(1957)
  • «Сватання на Гончарівці» (1958)
  • «За двома зайцями» (1961)
  • «Королева бензоколонки» (1963)
  • «Фараони» (1964)
  • «Місяць травень» (1965)
  • «Невгамовні» (1967)
  • «Якщо є вітрила» (1969)
  • «Рим, 17...» (1972)
  • «Зозуля з дипломом» (1972)
  • «Прощавайте, фараони» (1974)
  • «Царівна» (1994, серіал)
  • «Острів любові» (1996, серіал)

Ігор Гаврищак,  директор бібліотеки ТДМУ

Немає коментарів:

Дописати коментар