Марко Лукич Кропивницький (1840-1910) –
фундатор українського професійного театру, засновник школи національного
театрального мистецтва, драматург, перу якого належить більше 40 різножанрових
творів, режисер, композитор, актор, що зіграв майже 500 ролей, невтомний захисник
і пропагандист українського слова. Його біографія у загальних рисах відома
кожному ще з шкільної парти, проте окремі сторінки вартують детальнішого
висвітлення. Маємо на увазі період гастролей у російських столицях, які
викликали неабиякий ажіотаж серед глядачів. Шанувальником українського
сценічного мистецтва був і сам цар Олександр ІІІ, який після перегляду „Назара
Стодолі” запропонував для наступного спектаклю імператорський Маріїнський театр
– першу сцену Росії.
Проте успіх провінційних акторів викликав не
лише захоплення, російські видання відгукнулися на це низкою іронічних,
зверхньо-поблажливих та навіть й глузливих рецензій, в яких українську трупу
іменували „шароварним театром”. Тому, безперечно, буде цікавим свідчення ще
одного сучасника - Олександра Суворіна (1834-1912), знаменитого журналіста,
видавця, редактора, власника національної загальноросійської газети „Новий час”
(„Новое время”).
«Назар Стодоля»
Українці й українки рішуче й справедливо заволоділи
увагою Петербурга. Пан Кропивницький - не лише незрівнянний актор, але й неперевершений
режисер. Його руку відчутно в постановці кожної п’єси, в найменшій її деталі й
у загальній картині. Його маленький оркестр підкоряється йому так само, як великий – Направніку[1].
Все на своєму місці, все вчасно.
Подивіться в «Назарові Стодолі», як зрежисовані
вечорниці, особливо жіноча частина. Як добре й гарно розташовуються дівчата
біля кобзаря. Як кожна з них, сидячи долі, крім уваги до розповіді, зайнята ще
й собою та яким-небудь парубком, як вони переглядаються між собою, перемовляються
очима й жестами. І в усіх деталях, і в загальній картині присутня така
естетична культура, що не припускає нічого різкого і грубого.
У російських побутових п’єсах ми часто-густо
наштовхуємося на цю грубість, якої ніби-то вимагяє реалізм. Ми зустрічали й
зустрічаємо інколи таких виконавців і виконавиць, котрі доводять реалізм до
правдивої копії з місцевої дійсності, взятої в якому-небудь закутку Росії. Причому
панам акторам навіть не спадало на думку висвітлити російський тип тим ореолом
поетичної правди, яка лишень має право на існування на сцені й котра яскраво
виступає в кращих і найхарактерніших російських піснях. Від Григоровича і до
Тургенєва, цей поетичний художній колорит властивий усім жіночим фігурам із
російського народного життя. А потім почалася ота фотографія, нерозбірлива й
груба, що перейшла на російську сцену і запанувала на ній. Оця фотографія й
відштовхнула російську публіку від побутових п’єс, які поступово зникають зі сцени
й отримали назву «мужицькі п’єси» – назва, від якої віддає певною зверхністю
міщанства, але яка має свої причини. А зникнення побутових народних п’єс навіть
із взірцевої сцени зовсім небажане. Вони повинні існувати там поряд із п’єсами
з побуту інтелігенції, але тільки за умови художнього відображення селянського
життя з усіма його вадами й принадами. Серед селянства живуть і кохання, і ревнощі,
і ворожнеча, і самопожертва, й високі та чисті пориви почуття й обов’язку так
само, як і серед інтелігенції. Але змалювання їх має вимірюватися лише
художньою правдою і тією любов’ю до народу, яку нам передали слов’янофіли, або
яку представляє малоросійська трупа. Не лише похмура, як то кажуть, реальна, а втім
завжди перебільшена правда має бути в цих п’єсах, але й правда поетична, з усією
її мораллю й добрим та зворушливим гумором. Малоросійські п’єси тому й
переглядаються з великим задоволенням і викликають незвичайно ясний настрій в
публіки, бо цей поетичний струмінь в них збережений з великою повагою до
малоросійського типу. Грубі й огидні явища є й у малоросійському житті також,
але малороси не хочуть їх показувати. І добре роблять. Тут необхідний сонячний
промінь.
 |
| Ганна Затиркевич |
Не в однаковій мірі, але всі головні актори і
актриси пана Кропивницького, безперечно, талановиті. В «Назарі Стодолі» пані
Затиркевич у маленькій ролі справляла надзвичайно приємне враження; вона
представляла тип баби, властивий як великоросам, так і малоросам з прекрасною
досконалістю. Скромно-лукава манера, з якою вона бере чарку, що їй підносять,
викликала грім оплесків. Гарною була пані Маркова і прекрасною – пані
Заньковецька. Це актриса великого, самостійного та оригінального таланту,
натура, вся зіткана із найчуттєвіших нервів. Рухи її обличчя й усієї фігури
підкоряються душевним порухам з незвичайною правдою.
 |
| Марія Заньковецька |
Про цю артистку не можна сказати, що вона особливо
чудова в драматичних пориваннях чи в більш спокійніших проявах життя. Вона –
сама правда, поетична правда в усій її красі! Жива, нервова, сором’язлива,
скромно-наївна в поривах пристрасті, благородно-енергійна в самопожертві, з
відтінком лукавства в своїй жіночості, але лукавства чистого, ледь помітного з
тонкої посмішки й блиску очей – такою є Галя в сценічній подачі пані
Заньковецької. Її розмова з батьком, якого незрівнянно грає пан Кропивницький,
- злагоджений дует, що виконується різними преливами голосу, надзвичайно
тонкими у своїй психологічній правді, дивовижно живописною грою обличчя.
Інший дует, зворушливий і задушевний, – це
розмова Галі з Назаром Стодолею, якого гарно і правдиво зображав пан Садовський.
Розмова
любовна, банальна, якщо хочете. Але що то значить жива передача її на
сцені! Чому вона впливає як зворушлива музична мелодія, де і жар кохання, і
дівоча сором’язливість, і дитячі пустощі? А делікатність, з якою вона танцює,
делікатність цнотливої дівчини, щоки якої вкриває рум’янець сором’язливості, що
є таким чужим для спільноти, звиклої до розгнузданості оперетки, до її вульгарних
огидно-цинічних вибриків давно відомого сорту. Зважте на це - і ви зрозумієте,
чому глядачі валом валять на малоросійські спектаклі, де ніщо не ображає ані
слуху, ані зору, де почуття прекрасного не дратує прописна тенденційність, де
незвичайно злагоджене виконання і де такі великі таланти, як пан Кропивницький
і пані Заньковецька. Голос пані Заньковецької - широкий, приємного тембру,
нагадує голос Сари Бернар, але свіжіший і чистіший. Вона чудово співає, що для
актриси обов’язково. Взагалі це одна із тих небагатьох актрис, яка першим
словом на сцені сповіщає нам про свій видатний талант, його свіжість,
незаплямованість жодним наслідуванням.
 |
| Микола Садовський |
Одне зауваження: пані Заньковецька даремно
одягає біляву перуку. Якщо вона думає, що актрисі необхідно змінювати
зовнішність, то це стосується не таких талантів, як її. Вона змінює типаж – ось
її достоїнство. Незалежно від перуки в «Запорожцях» вона зовсім інша, ніж в «Назарі
Стодолі».
Ось враження від гри пані Заньковецької в «Запорожцях
за Дунаєм» і «Назарі Стодолі». Виникає запитання: чи це лише малоросійські
актори чи актори взагалі? Це питання може здивувати деяких любителів
малоросійської літератури. Але воно зумовлене відносною бідністю малоросійської
драматургії. «Наталка Полтавка», «Запорожець за Дунаєм» – дуже старі й наївні
п’єси, та все ж таки вони займають перші місця в малоросійській драматургії.
Усі вони суто побутові, актори й актриси, природно, набули побутових рис. Ми не
бачимо їх в загальному репертуарі і тому не знаємо, наскільки всі ці таланти
спроможні вийти зі свого виключного репертуару.
9 грудня 1886 року
Переклад з російської І. Гаврищак, О. Проців
[1] Направнік Едуард Францович –
чеський і російський композитор, за часів М. Кропивницького – головний диригент
оркестру Маріїнського театру.
Немає коментарів:
Дописати коментар