Важкий вибір у Сталінграді
Епізоди з життя генерала Івана Іщенка
«Кожному
призначений його день» — ці слова належать Вергілієві. Вчитуючись у
рядки життєпису видатного українського хірурга Івана Миколайовича
Іщенка, усвідомлюєш: таким днем драматичного призначення для чудового
лікаря, власне, класика сучасної медицини, став виклик війни. Військова
людина, І. Іщенко лаконічний: «з 26/VIII 1939 р. до 21/VI 1941 р. —
консультант-хірург Київської особливої військової округи. З 22/VI 1941
р. — головний хірург Південно-Західного фронту, потім Донського
фронту... З 15/XI 1943 р. — головний хірург Київської військової округи.
З 1954 р. — у відставці».
Як зримо
уявити собі ці неймовірні обставини і навантаження, що випали на долю
Івана Іщенка? Адже він залишався провідним хірургом Київського
військового шпиталю. Перші поранені поступили сюди вже у фатальні години
початку фашистського нападу на нашу країну, і багатьох оперував саме
Іщенко. Але одночасно, перед ним відразу ж розгорнулися найгостріші
проблеми організації невідкладної хірургічної допомоги в усіх медичних
підрозділах щойно створеного фронту. Події фактично блискавично
набувають несприятливого і часто трагічного обороту. Нарівні з
цілодобовою хірургічною роботою в Києві, це виїзди і вильоти до
медсанбатів і госпіталів, причому за умов відступу. Для того, щоб
витримати все, потрібно бути сучасним Гераклом, і Іщенко, зовні не
велетень, завдяки якомусь особливому внутрішньому стрижню, стає ним.
Але ось Сталінград,
можливо, найгрізніший прибій у невпинних зусиллях Іщенка біля
операційного стола. Якраз у ці години складаються екстремальні
обставини, коли Іванові Миколайовичу доводиться, без перебільшення,
наступити на голос власного серця... Про що ж хочеться знову розповісти?
1952 р. в часописі «Вiтчизна» було опубліковано нотатки І. Іщенка.
Отже, декілька рядків.
«Згадується історія сумної
зустрічі з єдиним моїм сином Ігорем, який служив інженером у авіаційному
з’єднанні на одному фронті зі мною. У рідкісні години відпочинку мені
іноді вдавалося побачити його. Але минуло понад два місяці, і ні я, ні
він не могли викроїти хвилини для зустрічі. Хоча Ігор перебував у
якихось 50 кілометрах від мене.
Одного разу задзвонив телефон. Схвильований голос повідомив: привезли мого сина, пораненого в груди.
Оглядаю рану, намагаюся не
дивитися в очі синові. Осколкове поранення в грудну порожнину. Ігор
розповідає мені: їхав разом із начальником штабу, за ними погнався
«месершміт» і скинув бомбу. До цього шпиталю їх доставили випадково.
— Тебе зараз візьмуть на операційний стіл. Я сам оперуватиму.
— Ні, тату, я не можу дати
згоди. Начальник штабу нашого полку поранений серйозніше. Він лежить
п’ятим від мене. Візьми його, я можу почекати...
Начальник штабу, молодий
майор, був у напівзабутті. На його роздробленій у лікті руці з’явилися
ознаки гангрени. Потрібні були негайні заходи. Відчувши дотик, який
заподіяв йому біль, майор розплющив очі:
— На операцію? Ви хірург?
— Так, я вас оперуватиму.
— Добре, — погодився він. —
Тільки треба б узяти раніше за мене капітана Іщенка. Він небезпечно
поранений у груди. Ми з одного полку. А моя рана може почекати.
Що за люди! Майор навіть не
поцікавився станом своєї рани й посилає мене до товариша, вважаючи, що
той потребує більш термінової допомоги...
Я заявив начальникові штабу, що оглянув капітана Іщенка і вважаю за потрібне спочатку оперувати майора.
— Ви перебільшуєте, товаришу хірург, — наполягав майор на своєму. — Що там рука в порівнянні з грудьми.
Він і не підозрював, що
капітан Іщенко, якого він відстоює — мій син. Тут ніколи було щось
роз’яснювати, і я розпорядився відправити майора до операційної. У цей
час підійшов головний хірург шпиталю.
— Що вирішили? — спитав він.
— Потрібно рятувати начальника штабу. У нього почалася газова гангрена.
— А як же син? — знову
спитав хірург, не знаючи, як поводитися в такій винятковій ситуації. У
моїй особі він бачив головного хірурга фронту. І одночасно — батька
пораненого Ігоря.
— Здається, ви щось надумали?
— Так, якщо ви берете майора, я можу оперувати вашого сина. Дозволяєте?
— Чудово! Стоятимемо разом...»
«Так природа захотела,
почему — не наше дело...» У цій строфі, великою мірою, ключі до найбільш
необхідного серед земних дарів мистецтва — пристрасного хірургічного
вміння. Звичайно ж, тут у чималій мірі вступають у дію передавані
якості; сьогодні в пошані династії хірургів. Але особливо зворушує
абсолютно самостійний зліт, начебто первозданне тяжіння до самоосвіти і
самовиховання. Життя і доля Івана Миколайовича Іщенка — якраз такий
приклад. Він народився 1891 року в селянській родині в селі Пустоварівка
на Київщині. Сама назва села не говорить про достаток... Після
закінчення військово-фельдшерського училища, де І. Іщенко, між іншим,
учився в одному циклі з М. Щорсом, він поступає на медичний факультет
університету св. Володимира. Закінчив його, після участі як фельдшер у
Брусиловському прориві, в березні 1917 року, вже в «терновому вінку
революцій». Але армія ще існує, і лікар-початківець відразу ж знову
призивається на військову службу. З березня до серпня 1917 року служить
молодшим лікарем Житомирського розподільного пункту Південно-Західного
фронту. Не передбачаючи, зрозуміло, що така ж військова доля, але зовсім
за іншої доби, грізно повториться в його дорозі. Очевидно, хірургічні
здібності І. Іщенка належно оцінюються, і з серпня до листопада того ж
бурхливого дев’ятсот сімнадцятого він молодший лікар Корсунського полку в
діючій армії. Потім зараховується в резерв Київського окружного
військово-санітарного управління і в грудні 1917-го призначається
молодшим ординатором Київського клінічного військового шпиталю. Його
майбутнє як військового хірурга в цих стінах немовби заздалегідь
визначено. Потрібно лише додати, що суперечачи своїм кредо, своєю ниткою
незалежного характеру правилам і умовам нової доби, Іван Миколайович,
на всіх займаних постах залишатиметься позапартійним. Не маючи
партійного квитка, отримає й генеральське звання.
Однак повернімося в далеке
минуле. Після більш ніж піврічної роботи 1920 року як головний лікар і
завідувач хірургічним відділенням 414 польового військового шпиталю, він
знову, і тепер практично назавжди, переводиться до окружного шпиталю як
виконуючий обов’язки, а з 1925 р. до 1939 р. начальник хірургічного
відділення. Мистецтво його зростає, і при цьому в разюче широкому
науковому кругозорі. Військовий хірург стає одним із найближчих
однодумців Олександра Олександровича Богомольця. З 1933 до 1936 р. І.
Іщенко завідує відділом експериментальної хірургії в створеному О.
Богомольцем Інституті експериментальної біології і патології. Потім, не
перериваючи роботи в шпиталі, керує кафедрою хірургії у 2-му Київському
медичному інституті і очолює наукове керівництво новоорганізованим
інститутом невідкладної хірургії і переливання крові. Збереглися
кінокадри, які донесли спільні шукання О. Богомольця і І. Іщенка.
Нещодавно, в зворушливому документальному фільмі, їх побачили учасники
традиційних Богомольцевських читань. Є проте в життєписі Івана
Миколайовича штрихи, не зафіксовані кінокамерою, але підкреслені
правдолюбивою совістю: в офіційних документах він неодноразово
наголошує, що є учнем великого київського хірурга і вченого Євгена
Григоровича Черняхівського. І це за часів, коли ім’я Черняхівського,
старший брат якого професор А. Черняхівський потрапив у вир «процесу
СВУ», ніде не згадувалося...
Невпинний першопрохідець,
І. Іщенко займається великим колом хірургічних викликів. Тут і проблеми
травматичного внутрішньомозкового стискування (докторська дисертація —
1941 р.), і розробка операцій на жовчних шляхах і печінці (монографія
двома виданнями), і хірургічна допомога при виразці шлунка, і, можливо,
найбільш важливе — лікування раневого сепсису. Самостійно вивчив
іноземні мови, французькою володів вільно, романи Стендаля і Гюго читав в
оригіналі. Був зразком наукової правдивості і воістину «зрячим
лікарем». Не можна тут не згадати, що коли було поранено генерала
Ватутіна, Іщенко рекомендував негайну ампутацію, що, можливо, врятувало б
воєначальника. Але втрутилися, на нещастя, інші авторитети... Що ж, до
розширених консиліумів він недаремно ставився з певним скептицизмом.
Його «душа лікаря», пишуть дослідники життя Івана Миколайовича Л.
Заверний і А. Войтенко, була найбільш точним медичним приладом, він
нічого не випускав з уваги. Щиро співчуваючи горю, ставився до хворих
особливо дбайливо і глибоко переживав, коли виявлявся мимовільним
винуватцем чужого горя.
«У самотності будь собі
натовпом»... Після смерті дружини Єлизавети Іванівни Іван Миколайович
жив один, у просторій квартирі по провулку Леонтовича. Звичайно ж,
частими його гостями були син Ігор Іванович, науковий співробітник
інституту механіки, і його дружина, знаменита співачка Лариса Архипівна
Руденко. Іщенко завжди любив музику, але, безперечно, і Лариса Руденко
сприяла тому, що Іван Миколайович тепер частіше відвідував оперний театр
і філармонію. 1968 року він залишив кафедру факультетської хірургії на
бульварі Шевченка, 17, останній хірургічний флагман, який він вів, і
бував тут лише зрідка. Надавав перевагу оточенню книг, якими було
заповнене помешкання. Бував іноді, зрозуміло, і в гостинному домі Ігоря і
Лариси на Прорізній. Символічно, що найближчим другом Ігоря Івановича
Іващенка був Олег Олександрович Богомолець, син великого фізіолога.
Я пам’ятаю Івана
Миколайовича за моїх студентських років. Читав він цікаво, запально, і
все ж у всьому, в його вигляді і манері, відчувалося, що він генерал. Не
терпів наукового невігластва. Одного разу, засмучений поганою
відповіддю студентки, викинув її залікову книжку через вікно. Це сталося
в його кабінеті, в Жовтневій лікарні, де він завідував кафедрою.
Кабінет розташовувався в бельетажі. Але хороше орієнтування в його
улюбленому предметі начебто зігрівало серце професора.
Але це лише швидкоплинні
враження. Як і в інших дослідженнях, моєю підмогою в цьому нарисі є
спогади і роздуми одного з близьких учнів Івана Миколайовича Іщенка,
прекрасного хірурга доцента Леоніда Григоровича Заверного і бережно
збережені ним оригінальні документи і рукописи вчителя. Як лікар доктор
Заверний опікав наставника. Річ у тім, що останніми роками Іщенка
спіткала професійна недуга хірургів — спонділоартроз, і він пересувався
по помешканню на візку.
— Одного осіннього вечора
сімдесят п’ятого року Іван Миколайович попросив мене залишитися у нього
на ніч, — згадує Леонід Заверний, — раптом додавши, що в ці години він
помре. Ніяких ознак цього не було. Але я поставив розкладачку біля його
ліжка. Захотів випити каву і чарочку коньяку. Майже півночі ми
проговорили, Іван Миколайович читав напам’ять вірші, зокрема блоківську
«Кармен». Я іноді мацав його пульс, він був нормальним. «Що, не
дочекаєшся?» — пожартував він. Під ранок мене охопив сон, мабуть,
ненадовго. Я знову знайшов биття пульсу, серце Івана Миколайовича
працювало рівно. Але на мій голос, на запитання він не реагував. Він був
непритомним. Я зателефонував Ігорю Івановичу і Ларисі Архипівні, вони
тут же примчались. Займався ранній- ранній світанок. Поступово почали
слабшати дихання і пульс... Можна припустити, що так розпорядився
Господь... Ні, генерал-майор медичної служби, член-кореспондент АН УРСР
Іван Іщенко не був, як кажуть, демонстративним віруючим. Та хірургу це й
не обов’язково, він своєю справою служив вищим ідеалам і покликанню, що
звучить у Слові — «Любіть ближнього, як самого себе». Але показово,
Біблію Іван Миколайович досконально знав. Його відхід, мені здається,
нагадує кінець Григорія Сковороди.
У військовому шпиталі на
Печерську його начальник генерал- майор Михайло Петрович Бойчак і
організатор унікального музею славної установи ветеран війни кандидат
медичних наук Сергій Микитович Старченко створили зворушливий меморіал
на честь І. Іщенка. І ще деталь. Іван Миколайович писав легко і
лаконічно, але до слова в науці ставився не як метр. Старченко редагував
його книги, і автор надписував їх з глибокою вдячністю. Будучи
генералом, в літературі вважав себе рядовим.
Обдарована натура Іщенка
була імпульсивною, але під час операцій, що виконувалися технічно
бездоганно, він як би стримував себе, виявляючи і цим кращі професійні
якості. Скільки людей врятували його руки? Напевно, це тисячі і
тисячі...
На Байковому кладовищі батько і син лежать поруч, життя Ігоря Івановича в результаті забрали поранення...
Немає коментарів:
Дописати коментар