Поет, що хотів бути тільки людиною

Ми прямо йшли, у нас нема
зерна неправди за собою
Т. Г. Шевченко

Ці слова стали життєвим кредо українського поета, письменника, в'язня сталінських і гітлерівських катівень, незламного борця за свободу — Івана Багряного.

Його шлях — це шлях терпіння, фізичних та духовних мук, тортур, неймовірних страждань. І цей шлях він проходить відважно і прямо, не гублячи свого людського і національного обличчя, не втрачаючи своїх високих моральних якостей, а навпаки, загартовуючись і виростаючи на борця, відданого своїй Батьківщині, своєму народові.

Народився майбутній письменник 2 жовтня 1906 р. в селі Куземин на Полтавщині (тепер Сумська область) в родині сільського робітника-муляра Павла Петровича Лозов’яги.

У шестирічному віці хлопець почав навчання в церковн-парафіяльній школі, потім закінчив в Охтирці вищу початкову школу. У 1920 р. вступив до технічної школи слюсарного ремесла, потім перевівся до Краснопільської школи художньо-керамічного профілю.

З 1922 р. починається період трудової діяльності й активного громадсько-політичного життя юнака: він був і завполітом цукроварні, і окружним політінспектором в Охтирській міліції, і вчителем малювання в колонії для безпритульних і сиріт.

У 1924 р. Багряний вступив до Охтирської філії організації «Плуг». А в 1925 р. – вийшов із комсомолу. Щоб «збагатитись враженнями» (вислів Івана Багряного), побував на Донбасі, в Криму, на Кубані, працював у Кам’янці-Подільському ілюстратором газети «Червоний кордон».  

Літературну кар'єру розпочав у 1925 р. в Києві. Тут, у журналі «Глобус» було видрукувано його перший вірш «В місто». Вступаючи в літературу, за звичаєм тих часів, обрав собі промовистий псевдонім: Багряний. Того ж 1925 року під псевдонімом І. Полярний видав в Охтирці невеличку збірку «Чорні силуети: П'ять оповідань». Того ж 1925 р., під псевдонімом І. Полярний, видав  в Охтирці невеличку збірку «Чорні силуети: П’ять оповідань».

У 1926 р. Іван Багряний вступив до Київського художнього інституту (КХІ), якого через матеріальну скруту та упереджене ставлення керівництва закінчити не вдалося. Під чпас навчання вийшов зі спілки «Плуг» та вступив до опозиційного літературного об’єднання МАРС («Майстерня революційного слова»), де зблиився з Валер’яном Підмогильним, Євгеном Плужником, Борисом Антоненком-Давидовичем, Григорієм Косинкою, Тодосем Осьмачкою. Саме в цей період Іван Багряний активно працював і друкувався в журналах «Глобус», «Всесвіт», «Життя й революція», «Червоний шлях». Видав низку поетичних творів: збірку віршів «До меж заказаних», поеми «Монголія» та «Ave, Марія» (невдовзі була заборонена цензурою і вилучена з книготоргівлі), п’єсу «Бузок». Його твори зазнали нищівної критики, а він був визнаний «антирадянським поетом» та «куркульським ідеологом».

У романі у віршах «Скелька» (1928) І. Багряний використав почуту в дитинстві легенду про те, як у XVIII ст. селяни села Скелька (що на Полтавщині), протестуючи проти засилля московських ченців, спалили чоловічий монастир. Наступного року з'явилася друком збірка поезій І. Багряного «До меж заказаних», яка вже в самій назві містила активний протест, не кажучи про зміст усередині, що був своєрідною прискіпливою оцінкою пореволюційної дійсності. Наступні книжки «В поті чола» і «Комета» потрапляють тільки до портфеля НКВС. Того ж року він написав поему «Аве Марія», де в присвяті розмістив таке звернення: «Вічним бунтарям і протестантам, всім, хто родився рабом і не хоче бути ним, всім скривдженим, зборканим і своїй бідній матері крик свого серця присвячує автор». Цікаво, що книжка вийшла в світ без усякого цензурного дозволу на те, до того ж з вказівкою неіснуючого видавництва «САМ». Поки справжні наглядачі зорієнтувалися й наказали зняти книжки з продажу, кількасот примірників встигли розкупити. Зрозуміло, що подібний твір не міг залишитись не поміченим владою.

У 1930 р. харківське видавництво «Книгоспілка» видало роман у віршах «Скелька». Волелюбний пафос твору привернув увагу офіційної критики — «Скельку» було конфісковано. Наступного року з'явилась нищівна стаття «Куркульським шляхом», яка свідчила про наміри влади іцодо бунтівливого, ідеологічно невпокореного І. Багряного. Після цієї статті твори письменника були вилучені з бібліотек і книжкових крамниць.

16 квітня 1932 р. Івана Багряного заарештували в Харкові «за політичний самостійницький український ухил в літературі й політиці...». Письменник пробув 11 місяців у камері одиночного ув’язнення у внутрішній тюрмі ГПУ. 25 жовтня 1932 р. його звільнили з-під варти і на три роки відправили до спецпоселень Далекого Сходу. Про період перебування Івана Багряного на Далекому Сході в 1932-1937 рр. досі мало відомостей: Охотське море, тайга, життя серед українців Зеленого Клину, втеча в Україну та арешт у дорозі, новий термін (3 роки) – тепер уже в таборі БАМТАБу.

16 червня 1938 р. письменник був повторно арештований та відсидів у Харківській в’язниці УДБ-НКВС на Холодній горі 2 роки і 7 місяців. Йому пред’являють нове звинувачення - участь у націоналістичній контрреволюційній організації. Але 1 квітня 1940 р. було прийнято постанову, в якій відзначалося, що всі свідчення про контрреволюційну діяльність належать до 1928-1932 рр., за що він уже був засуджений, а інших даних про антирадянську діяльність Багряного-Лозов’ягіна слідством не добуто. Хворий, знесилений, Іван Багряний повертається в Охтирку. Автобіографічні подробиці про ці п’ять років життя – арешт, тортури, втечу із заслання й повернення на батьківщину – письменник використав у романі «Сад Гетсиманський». Винниченко назвав роман «Сад Гетсиманський» «великим, вопіющим і страшним документом» радянської дійсності та сприяв його друкові у Франції.

У 1940 р. Іван Багряний з відбитими легенями й нирками був звільнений під нагляд. Знову оселився в Охтирці, працював декоратором у місцевому театрі, редагував газету «Голос Охтирщини», після початку війни потрапив до народного ополчення, працював в ОУН: малював листівки, плакати, складав пісні, виступав перед воїнами УПА.

Одночасно він брав участь у створенні Української Головної Визвольної Ради (УГВР), у розробці її програмових документів. Згідно з німецьким курсом щодо української національної інтелігенції у 1942 р. мав бути розстріляний, але зміг врятуватися.

У 1944 р. він написав один із найталановитіших творів - роман «Звіролови» (згодом відомий як «Тигролови») та поему «Гуляй-Поле». У тому ж році, розійшовшись в поглядах з керівництвом УПА, Багряний емігрував до Словаччини, а згодом (у 1945 р.) – до Німеччини. У 1946 р. написав памфлет «Чому я не хочу вертатись до СРСР?», де обґрунтував закономірність еміграції з Радянського Союзу людини, яка пережила примусову репатріацію, насильство, тортури, приниження як колишній в’язень, остарбайтер, полонений, позбавлений власного імені.

У 1948 р. Іван Багряний заснував Українську революційно-демократичну партію (УРДП) і відтоді цілих 17 років – до самої смерті редагував газету «Українські вісті». Письменник був головою Виконавчого органу Української Національної Ради і заступником президента УНР.

Помер Іван Павлович Багряний 25 серпня 1963 р. Похований у місті Новий Ульм (Німеччина).

Письменника посмертно реабілітовано у 1991 р., відтоді почала перевидаватися його творча спадщина.

Іван Багряний є єдиним українським письменником в еміграції, хто мав широке визнання своєї творчості. Його «Тигролови» вийшли в США, Канаді та Англії  англійською мовою. З англійського перекладу було зроблено переклад «Тигроловів» на німецьку, голландську та данську мови, і вийшли вони в тих країнах кількома накладами. Роман «Сад Гетсиманський», який вважається критиками  найкращим з його творів, був перекладений на французьку мову і виданий у Парижі.