І зараз, і завжди залишиться книга

Умберто Еко

«Твердий, як сталь, а добрий, як брат»

(до 125 річниці з дня народження Миколи Євшана)
19 травня 2015 року українська літературознавча наука відсвяткувала важливу дату – 125 років від дня народження Миколи Євшана (інші псевдоніми та криптоніми – Явір, М. Євшан, Лебедик, М. Ф.), відомого літературного критика, публіциста й перекладача, літературознавця та громадського діяча, офіцера Української Галицької Армії. Доля відміряла йому небагато – якихось 30 літ, тому коли спробуємо хоча б окреслити в загальних рисах тільки його літературну спадщину, то будемо щиро подивововані з його працездатності, діапазону інтересів, сили волі і духу. Він, син галицького рільника, став одним із найпотужніших інтелектуалів, вдумливим читачем і аналітиком, творцем нового напряму у вітчизняній літературознавчій науці, суворим і справедливим критиком, для якого не існувало літературних «ідолів» та авторитетів, а була тільки одна істина – правдиве мистецтво. І все-таки, коли історичні вітри епохи принесли надію на побудову власної Української держави, Микола Євшан, не замислюючись, проміняв «стилос» на «стилет» і поклав своє життя на олтар національної ідеї.

***
Микола Євшан народився 19 травня 1890 року в містечку Войнилів Калуського повіту (зараз Івано-Франківська обл.) в сім’ї  небагатого селянина Осипа Федюшки. Ще з дитячих років він мав серйозні проблеми зі здоров’ям, тому батько, зрозумівши, що доброго рільника з сина не вийде, старався всіляко економити, аби забезпечити йому можливість здобути освіту.
Хвороби, виснажуючи тіло, загартували дух. Тому навчаючись в Станіславівській гімназії, відомій відвертою полонізаційною політикою, Микола вперто й послідовно відстоював свою національну ідентичність. Відвідував українські гуртки, стежив за новинками національної літератури і навіть опублікував у часописах «Бджола» та «На розсвіті» кілька рецензій та досліджень, що здобули схвалення читачів. А в повсякденному гімназійному житті Євшан був самотнім, замкнутим і небагатослівним.
Закінчивши гімназію, Євшан вступив до Львівського університет на філософське відділення, займався германістикою та україністикою. На талановитого студента звернув увагу Михайло Грушевський. Він запропонував Миколі стати його особистим секретарем, а потім підшукав роботу у бібліотеці НТШ, посаду адміністратора «Академічного дому» (українського студентського гуртожитку) та урядника Видавничої спілки. За участь у студентських заворушеннях Євшан був відрахований з університету, тому завершувати навчання довелося у Відні.
У 1909 році в часописі «Будучність» були опубліковані його праці про Івана Франка та Михайла Драгомонова, які засвідчили появу у вітчизняній науці молодого і талановитого критика.
У 1910 році Микола Євшан побував у Києві, де познайомився з Миколою Сріблянським, Ганною Барвінок, Михайлом Коцюбинським і Лесею Українкою. Двоє останніх і стануть для нього взірцями справжнього митця. Навчаючись на першому курсі університету, почав активно співпрацювати із часописом «Українська хата», де був, по суті, чи не єдиним професійним критиком. Микита Шаповал згодом писав: «Микола Євшан, галичанин… мав 21 рік, коли ми розпочали видавати «Українську хату». Цей молодий студент освічений був тоді вже настільки , що не раз ми чули відзиви, що він пише, як «приват-доцент».
Працював Микола Євшан досить активно і попри все ще знаходив час на фольклорні експедиції. Тоді й познайомився з ним ближче Олесь Бабій, літератор, приятель і біограф Євшана, автор цінного дослідження «Микола Євшан (Федюшка). Життя і творчість. В десятиліття його смерти. 1919–1929» (Львів, 1929). Згодом він розповів, як одного разу Микола Євшан разом із львівським професором Роздольським та вчителем Бабія Іваном Сатовкою завітав до господи Бабіїв, щоб послухати та записати від його матері пісні. Жінки співали, сміялися й кричали – наробили вереску на всю хату, та Євшан «ані разу не всміхнувся, курив папіроску за папіроскою, скуб малу борідку і мовчав.
- Чого той Федюшка такий гордий і непривітний ? Вліз в мою хату і словом до мене не озветься ? – шепнув я вчителеві.
- Не дивуйся! Письменники всі чудики, - відповів Самотовка.
- А хіба Федюшка – письменник?
- Ти не знаєш ? Це ж Євшан, критик, якого твори ти все читаєш у журналах.
На мене наче грім вдарив: як? Євшан – то Федюшка?» – пригадував згодом Бабій.
Коли почалася Перша світова війна, Євшан працював в українських виданнях, а потім зголосився добровольцем, воював на російському, румунському та італійському фронтах, в бою при р. Ізонцо був важко поранений. Після одужання був направлений у 9-й піхотний полк. Там доля знову звела його з Бабієм, який пригадував: «Після фронтових переживань в Альпах, після поранення в бою Федюшка був ще більше замкнений, неприступний, нервовий і саркастичний. Його іронія мене відштовхувала, я говорив з ним мало, але з його розмови видно було, що на фронті він багато терпів і переживав та зламався духом… Багато офіцерів не любили Федюшки: він же один з них не пиячив, не волочився в Перемишлі за жінками, а кожну вільну хвилину хотів бути сам – з книжками. Не раз, ідучи до с. Вовчинець, я стрічав Федюшку з книжкою в руці. Жив самотньо, замкнено, був для всіх тайною, «чудиком».
Коли Австро-Угорська імперія, здригалася в передсмертних конвульсіях, Євшан продемонстрував справжній героїзм: охоплений патріотичними державотворчими прагненнями, він разом із старшинами 9 полку роззброїв й арештував польських офіцерів, а потім повів українські частини боронити західноукраїнські кордони по р. Сян. Проте нерішучість Української Національної Ради у Перемишлі призвели до деморалізації полку, а сам Євшан був змушений втікати вночі, аби не потрапити до рук поляків. Якийсь час він був комендантом військової округи у рідному Войнилові, сумлінно виконував свої обов’язки, хоч і страждав від хвороби нирок. Не робив винятку навіть для членів свої родини, приятелів, навіть наказав арештувати Олеся Бабія, коли той порушив заборону ходити вулицями після 9-ї години вечора. Деякі дезертири навіть нахвалялися його застрілити.
Згодом Євшана запросили на роботу в часопис «Республіка» в м. Станіславі, на що той, звісно, погодився, бо на той час місто стало осередком політичного й культурного життя краю. Він став членом організації «Молода Громада», літературно-критичною діяльністю майже не займався, а працював здебільшого як журналіст, багато писав і друкувався у виданні «Народ». Гострота, полемічність, критичність і безкомпромісність стали причиною того, що Євшана звинувачують у підготовці державного заколоту і навіть ув’язнюють. Та вже з травня він – голова полкового архіву Української Галицької Армії, учасник бойових дій проти польської армії, згодом проти більшовицьких частин, разом із своїми бойовими товаришами переходить р. Збруч, рятуючись від переважаючих сил ворога.
Останній спалах творчого начала – виступ Євшана з нагоди роковин проголошення Української республіки  «Великі роковини України»  (31 жовтня 1919 р., м. Вінниця). Юра Шкрумеляк, його співробітник по архівах УГА, згадував: «Скромне було це свято і сумне, до сліз сумне. Хор співав Шевченкового «Косаря», такого актуального тоді для Галицької Армії. По хорі виступив на естраду поручник Євшан, одягнутий менше ніж скромно, сухорляве лице з виступаючими висками і рудою борідкою, тонко стиснуті уста з закраскою трагізму й іронії, бистрі, ясні, проникливі очі, високе чоло. І справді, слова Євшана були важкі, важкі… Нам осталось – бути лиш погноєм для майбутніх поколінь».
А невдовзі, 23 листопада 1919 року, він просто згорів від тифозної гарячки, як і тисячі українських стрільців Галицької Армії. Похований у Вінниці, на горі за казармами.
Один із тих небагатьох вояків, хто вижив, викопав яму і кинув грудку землі у могилу поручника Євшана-Федюшки, так схарактеризував його: «Добрий був чоловік! Твердий, як сталь, а добрий, як брат!»  
***
Літературний процес початку ХХ століття важко уявити собі без постаті Миколи Євшана: збірки праць «Під прапором мистецтва» (1910), «Тарас Шевченко» (1911), нарис «Куди ми прийшли?.. Річ про українську літературу 1910 року» (1912), а також численні критичні статті, рецензії, переклади, які були опубліковані здебільшого в часописах «Українська хата» й «Літературно-науковий вісник» - загальним числом більше 170. А якщо конкретніше, то цикл статей про Шевченка, Лесю Українку та Франка, розвідки, присвячені Михайлові Драгоманову та західноукраїнським авторам, Льву Толстому, Миколі Добролюбову, Миколі Гоголю, Марії Конопницькій, Болеславу Прусу, Жан-Жаку Руссо, багатьом німецьким письменникам, Редьярду Кіплінгу та ін.; ґрунтовні дослідження на кшталт «Дещо про українське письменство в Галичині за 1908 рік», «Здобутки української літератури за 1911 рік», «Українська література в 1913 році» тощо. При цьому треба мати на увазі, що з 1914 року творча енергія Миколи Євшана мала інші форми прояву – громадсько-політичну та військову, тому для мистецької самореалізації просто бракувало часу. Але все-таки Євшан упродовж певного часу був, по суті, центральною фігурою літературознавчого процесу, уважно стежив за новинками літератури й відгукувався на кожен більш-менш значимий мистецький факт. «Селянський хлопчина, у якого близькі його обробляють землю і живуть злиденно; який бачив тільки їх злидні, темноту і лихо, стає аристократом духу, проповідником естетизму і нового погляду на завдання письменства…» - підкреслював уже згадуваний Микита Шаповал.
І при цьому маємо майже цілковите ігнорування за часів радянських, хоч тут все зрозуміло і розлогих пояснень не потребує: Євшан – «ворог», «буржуазний націоналіст», офіцер Галицької Армії, воював з більшовиками, а якщо ще й щось писав, то воно є шкідливим і небезпечним, бо він був «ніцшеанцем», «індивідуалістом» і проповідував ідею «мистецтва заради мистецтва».
А що ж тоді діаспорна наука? Ситуація не краща, і на цьому наголосила Галина Мухина  в статті «Естетика Миколи Євшана» (Сучасність, 1984, № 4. – С. 26). «На еміграції ця спадщина пішла майже в тотальне забуття», - писала з гіркотою вона. І це тоді, коли пошановувався кожен, хто лишень взявся за перо.
У цьому сенсі вважаємо серйозним проривом літературознавчі студії Соломії Павличко, присвячені проблемі українського модернізму початку ХХ століття взагалі, а також Миколі Євшанові – зокрема. Правда, назвавши Євшана «ніцшеанцем», дослідниця не уникнула спокуси однозначної характеристики, тому що з таким самим успіхом критика можна назвати і «фіхтеанцем», і «штірнеріанцем» і т. ін. Перед нами критик зовсім іншого штибу, сформований європейською культурою, вдумливий, тверезо мислячий, здатний до компаративістичних порівнянь і аналогій, а тому такий, що виходить за звичні рамки національних традицій. Він аналізує, а не пояснює, досліджує, а не розповідає (переповідає) чи описує.
З цього приводу варто згадати рядки з листа Лесі Українки до Михайла Драгоманова від 17 березня 1891 року: «Та вже тепер поміж нашою молодою громадкою почалось таке «западничество», що багато хто береться до французької, німецької, англійської та італьянської мов, аби могти читати чужу літературу. Се мене дуже тішить… я надіюся, що, може, як більше знатимуть українці чужу літературу, то може згине з нашої літератури отой невдалий дилетантизм, що так тепер панує в ній». А що сам Євшан дилетантом не був, то вже є фактом очевидним і незаперечним.
Так, у програмній статті «Проблеми творчости» («Українська хата», 1910, № 6) він писав: «Творець не може стояти тільки на становищі обсерватора життя. Саме реалістичне його зображення, сама репродукція — отже, те становище, на якому стоїть і досі, за малими винятками, українська література, єсть тільки першим степенем, першим моментом в творчости, єсть тільки пасивним відношенням до життя! Творець мусить мати широку артистичну культуру, щоб усвідомити собі ті великі завдання і те важке становище, яке займало й займає мистецтво в житті. А тоді сама творчість не буде обмежуватись на самій так званій літературі, цебто на кількох десятках людей, що пишуть поезії, романи і драми. Вона мусить мати під собою сильний культурний ґрунт, щоб у відповідному моменті не лишитися позаду життя, а світити йому попереду».
Євшан називав мистецтво «одним із моторів самого широкого життя», «елементом наскрізь революційним». «Де починається розлад і дезорганізація у всьому житті, де підвалини його починають гнити і де відчувається дух гнилі та порохна, там воно зсилає блискавку і палить руйновища, стає голосною трубою і кладе підвалини новому життю, вносить свіжу струю, - писав критик. - Кожда нова генерація, кождий новий напрям сповняє один супроти другого таку роль. Нова нищить традиції старої, валить її богів, позбавляючи їх сили в дійсному житті, і лишаються храми порожніми».
Рано чи пізно, а все-таки наступає той момент, коли нова ідея, перетворюється на догму і втрачає свободу. А тому «треба, щоб ми не брали нічого з боку догматичного, не оцінювали нічого як щось закінчене в собі та готове, а вглублялися перше всього в сам процес повставання, народжування. Треба, щоб ми в кождій думці брали під увагу не так її саму, як рацію її існування, відріжняли поодинокі її моменти. За кождою думкою і за кождим твором криється перше всього чоловік: і треба вичути всі удари його серця, пульсування крові в його жилах, змірити його температуру» («Супільний і артистичний момент у творчости», 1911).
Євшан вважав, що не можна «сотворити народну літературу без вищих артистичних змагань і аспірацій, без творчого змагання, а так просто, балакаючи і переплітаючи свою балачку анекдотами». Цим і пояснюється гостра дискусія між ним і основним ідеологом часопису «Рада» Сергієм Єфремовом, який боронив традиційне класичне письменство й не приймав нових тенденцій у літературі. У відповідь на звинувачення та образи останнього Євшан писав: «Я, власне, думаю, що стара етнографічна школа, що тепер вже скінчила своє панування в українській літературі,не вичерпала всього матеріалу, який могла і повинна була вичерпати. І не лише не вичерпала, але взагалі не дала нам того, що вічно говорила і що обіцяла нам дати» («Suprema Lex (Слово про культуру українського слова)», 1914).
Склалася парадоксальна ситуація: Євшан, якого називали «модерністом» і «декадентом», також був не у захваті від «модерних експериментів» багатьох своїх сучасників, що творили, за його словами «поезію безсилля»: «Нове мистецтво українське — в повнім того слова значінні безідейне. Ніякого в ньому змагання виявити свій світогляд, свої думки, свої пересвідчення — тепер нема, — бо того всього у них і мало було. А коли дійсно хотіли щось сказати, — то це було таке слабе, що мусіли убирать його в дидактику. На своїх ногах воно устояти не могло. І так найновіше покоління лишилося таким самим грубим і варварським — як і попередні йому. Може, зверху трохи й цивілізоване, але все ж таки варварське. І через кілька років показалося, що, властиво, сил у його зовсім немає, щоб далі йти. Показалося, що героїв, орлів немає, а як були, то на всякий випадок вже перестали ними бути — і тепер стали такими самими плазунами, як і другі люди “з товпи”.  Ніякого пієтету ми не знайдемо у Євшана стосовно Василя Пачовського, Петра Карманського, Сидора Твердохліба, Гната Хоткевича, яких він зараховував саме до таких авторів.
І в той же час критик високо поціновував Лесю Українку, Михайла Коцюбинського, Василя Стефаника та Михайла Яцкова. Його статті, присвячені Тарасові Шевченку та Іванові Франку, стали першими у вітчизняному літературознавстві студіями з аналізу психології творчості. Євшан одним із перших вказав на необхідність переосмислення ролі Пантелеймона Куліша в історії української літературі.
Творча спадщина Євшана потребує ґрунтовного аналізу та активного уведення в сучасний науковий дискурс.

Немає коментарів:

Дописати коментар