четвер, 21 липня 2016 р.

Її життя — то свічка, що істину несе

До 110-річчя від дня народження Олени Іванівни Теліги

Вічний вогонь
(Олені Телізі)
Душа — вулкану кратер, а серце — магма й пил.
Думки — небесний прапор, слова летять без крил.
Така людина — вічна, бо в ній — живе усе.
Її життя — то свічка, що істину несе.

Богдан Козак


Олена Теліга (Шовгеніва) у своїй короткій біографії пройшла шлях з російськомовної гімназистки до незламного борця за волю і честь нації, частиною якої вона себе усвідомила. «Я була петербуржанка. Я там виросла, там вчилася, там провела війну, там насичувалась Петром І, Катериною Великою... Ну й, розуміється, культурою імперії, главою якої був Олександр Сергійович Пушкін».
Народилася майбутня поетеса 21 липня 1907 року під Москвою в родині інженера-гідротехніка професора Івана Шовгеніва. Отримала чудове домашнє виховання і освіту, знала німецьку, французьку, російську мови. Багато читала і постійно спілкувалася з висококультурними людьми. Але вона української мови не знала й українкою себе не усвідомлювала.
У 1918 році Шовгеніви переїхали до Києва, де батько Олени був призначений міністром Української Народної Республіки, а вона навчалась у Жіночій приватній гімназії Дучинської. Але скоро безтурботне дитинство дівчини закінчилося. Через політичний стан в державі батько змушений був емігрувати. Родина залишилася без засобів для існування і відчула всі незгоди громадянської війни: зміни влади, бої на вулицях, голод, холод, арешти, розстріли.
У 1922 році сім'я переїхала у чеське містечко Подєбрад до батька, який працював ректором Української господарської академії (УГА). Саме тут Олена потрапила в українське середовище, активно включилась в життя української громади, полюбила мову й літературу, нарешті відчула себе українкою. «...я почала, як Ілля Муромець, що тридцять три роки не говорив, розмовляти лише українською мовою. На велике здивування усіх моїх знайомих...».
У 1923 році юна патріотка вступила до Українського вищого педагогічного інституту ім. М. Драгоманова у Празі на підвідділ української мови та літератури історико-літературного відділу. Випадкове знайомство зі студентом УГА кубанським козаком Михайлом Телігою перетворилось у щиру дружбу, світле почуття. Вони одружились у 1926 році і пройшли разом крізь коротке, але яскраве й насичене життя.
Молода Олена почала писати вірші, публіцистичні статті рідною мовою (російською писала з дитячих років). Вона почала друкуватися в періодичних виданнях, була постійною учасницею літературних процесів, що відбувалися у празькій українській громаді. Поступово утворювалось коло митців, близьких за духом і переконаннями: подружжя Теліг, Леонід Мосендз, Юрій Липа, Євген Маланюк, Юрій Дараган, Олег Ольжич, Оксана Лятуринська та інші, кого пізніше називатимуть «Празькою школою».
У 1929-39 роках Теліги жили й працювали у Варшаві, де Олена почала активно співпрацювати із журналом «Вісник», редактором якого був відомий націоналіст Дмитро Донцов, який відіграв важливу роль у формуванні націоналістичного світогляду Олени Теліги.
Наприкінці 1939 р. письменниця з чоловіком переїхали до Кракова, де вона зустрілася з давнім знайомим Олегом Ольжичем, членом Організації Українських Націоналістів (ОУН), що визначило її подальшу долю — вона почала активну роботу, зосереджену на культурній діяльності ОУН, очолювала літературне-мистецьке товариство «Зарево», писала реферати з питань української культури.
...А в Україні йшла Велика Вітчизняна війна. Олена Теліга вважала, що в цей жорстокий час їй треба бути на батьківщині.
Там, за лісами, неспокійно спить
В боях ранений мій трагічний Київ...
І вона приїхала... Мета була одна — об'єднати культурні сили України. В Києві вона як член референтури культурної комісії створила «Спілку письменників», заснувала і редагувала журнал «Літаври» — літературно-мистецький додаток до газети «Українське слово». Але активність ОУН у Києві не подобалась німецькій окупаційній владі, почалися арешти. У Олени Теліги була можливість виїхати, але вона відмовилась. У лютому 1942 року вона разом зі своїм чоловіком були заарештовані. 21 лютого їх розстріляли у Бабинім Яру.
За життя збірка її віршів так і не побачила світ. За часів радянської влади в Україні її теж не видали. Тільки після 1991 року Олена Теліга почала повертатися на рідну землю — своїми віршами, статями, публіцистикою. Сьогодні її ім'ям названі вулиці, школи, бібліотеки, видавництво, її творчість вивчають в рамках програми з української літератури в навчальних закладах країни, заснована Міжнародна літературно-мистецька премія імені Олени Теліги, її твори прикрашають книжкові полиці книгарень та бібліотек.

Джерело: http://www.shevkyivlib.org.ua/derzhavni-zakupivli/326-vidatny-persony-olena-teliga.html

неділя, 17 липня 2016 р.

17 липня - 125 років від дня народження Івана Миколайовича Іщенка, українського хірурга

Важкий вибір у Сталінграді

Епізоди з життя генерала Івана Іщенка
«Кожному призначений його день» — ці слова належать Вергілієві. Вчитуючись у рядки життєпису видатного українського хірурга Івана Миколайовича Іщенка, усвідомлюєш: таким днем драматичного призначення для чудового лікаря, власне, класика сучасної медицини, став виклик війни. Військова людина, І. Іщенко лаконічний: «з 26/VIII 1939 р. до 21/VI 1941 р. — консультант-хірург Київської особливої військової округи. З 22/VI 1941 р. — головний хірург Південно-Західного фронту, потім Донського фронту... З 15/XI 1943 р. — головний хірург Київської військової округи. З 1954 р. — у відставці».
Як зримо уявити собі ці неймовірні обставини і навантаження, що випали на долю Івана Іщенка? Адже він залишався провідним хірургом Київського військового шпиталю. Перші поранені поступили сюди вже у фатальні години початку фашистського нападу на нашу країну, і багатьох оперував саме Іщенко. Але одночасно, перед ним відразу ж розгорнулися найгостріші проблеми організації невідкладної хірургічної допомоги в усіх медичних підрозділах щойно створеного фронту. Події фактично блискавично набувають несприятливого і часто трагічного обороту. Нарівні з цілодобовою хірургічною роботою в Києві, це виїзди і вильоти до медсанбатів і госпіталів, причому за умов відступу. Для того, щоб витримати все, потрібно бути сучасним Гераклом, і Іщенко, зовні не велетень, завдяки якомусь особливому внутрішньому стрижню, стає ним.
Але ось Сталінград, можливо, найгрізніший прибій у невпинних зусиллях Іщенка біля операційного стола. Якраз у ці години складаються екстремальні обставини, коли Іванові Миколайовичу доводиться, без перебільшення, наступити на голос власного серця... Про що ж хочеться знову розповісти? 1952 р. в часописі «Вiтчизна» було опубліковано нотатки І. Іщенка. Отже, декілька рядків.
«Згадується історія сумної зустрічі з єдиним моїм сином Ігорем, який служив інженером у авіаційному з’єднанні на одному фронті зі мною. У рідкісні години відпочинку мені іноді вдавалося побачити його. Але минуло понад два місяці, і ні я, ні він не могли викроїти хвилини для зустрічі. Хоча Ігор перебував у якихось 50 кілометрах від мене.
Одного разу задзвонив телефон. Схвильований голос повідомив: привезли мого сина, пораненого в груди.
Оглядаю рану, намагаюся не дивитися в очі синові. Осколкове поранення в грудну порожнину. Ігор розповідає мені: їхав разом із начальником штабу, за ними погнався «месершміт» і скинув бомбу. До цього шпиталю їх доставили випадково.
— Тебе зараз візьмуть на операційний стіл. Я сам оперуватиму.
— Ні, тату, я не можу дати згоди. Начальник штабу нашого полку поранений серйозніше. Він лежить п’ятим від мене. Візьми його, я можу почекати...
Начальник штабу, молодий майор, був у напівзабутті. На його роздробленій у лікті руці з’явилися ознаки гангрени. Потрібні були негайні заходи. Відчувши дотик, який заподіяв йому біль, майор розплющив очі:
— На операцію? Ви хірург?
— Так, я вас оперуватиму.
— Добре, — погодився він. — Тільки треба б узяти раніше за мене капітана Іщенка. Він небезпечно поранений у груди. Ми з одного полку. А моя рана може почекати.
Що за люди! Майор навіть не поцікавився станом своєї рани й посилає мене до товариша, вважаючи, що той потребує більш термінової допомоги...
Я заявив начальникові штабу, що оглянув капітана Іщенка і вважаю за потрібне спочатку оперувати майора.
— Ви перебільшуєте, товаришу хірург, — наполягав майор на своєму. — Що там рука в порівнянні з грудьми.
Він і не підозрював, що капітан Іщенко, якого він відстоює — мій син. Тут ніколи було щось роз’яснювати, і я розпорядився відправити майора до операційної. У цей час підійшов головний хірург шпиталю.
— Що вирішили? — спитав він.
— Потрібно рятувати начальника штабу. У нього почалася газова гангрена.
— А як же син? — знову спитав хірург, не знаючи, як поводитися в такій винятковій ситуації. У моїй особі він бачив головного хірурга фронту. І одночасно — батька пораненого Ігоря.
— Здається, ви щось надумали?
— Так, якщо ви берете майора, я можу оперувати вашого сина. Дозволяєте?
— Чудово! Стоятимемо разом...»
«Так природа захотела, почему — не наше дело...» У цій строфі, великою мірою, ключі до найбільш необхідного серед земних дарів мистецтва — пристрасного хірургічного вміння. Звичайно ж, тут у чималій мірі вступають у дію передавані якості; сьогодні в пошані династії хірургів. Але особливо зворушує абсолютно самостійний зліт, начебто первозданне тяжіння до самоосвіти і самовиховання. Життя і доля Івана Миколайовича Іщенка — якраз такий приклад. Він народився 1891 року в селянській родині в селі Пустоварівка на Київщині. Сама назва села не говорить про достаток... Після закінчення військово-фельдшерського училища, де І. Іщенко, між іншим, учився в одному циклі з М. Щорсом, він поступає на медичний факультет університету св. Володимира. Закінчив його, після участі як фельдшер у Брусиловському прориві, в березні 1917 року, вже в «терновому вінку революцій». Але армія ще існує, і лікар-початківець відразу ж знову призивається на військову службу. З березня до серпня 1917 року служить молодшим лікарем Житомирського розподільного пункту Південно-Західного фронту. Не передбачаючи, зрозуміло, що така ж військова доля, але зовсім за іншої доби, грізно повториться в його дорозі. Очевидно, хірургічні здібності І. Іщенка належно оцінюються, і з серпня до листопада того ж бурхливого дев’ятсот сімнадцятого він молодший лікар Корсунського полку в діючій армії. Потім зараховується в резерв Київського окружного військово-санітарного управління і в грудні 1917-го призначається молодшим ординатором Київського клінічного військового шпиталю. Його майбутнє як військового хірурга в цих стінах немовби заздалегідь визначено. Потрібно лише додати, що суперечачи своїм кредо, своєю ниткою незалежного характеру правилам і умовам нової доби, Іван Миколайович, на всіх займаних постах залишатиметься позапартійним. Не маючи партійного квитка, отримає й генеральське звання.
Однак повернімося в далеке минуле. Після більш ніж піврічної роботи 1920 року як головний лікар і завідувач хірургічним відділенням 414 польового військового шпиталю, він знову, і тепер практично назавжди, переводиться до окружного шпиталю як виконуючий обов’язки, а з 1925 р. до 1939 р. начальник хірургічного відділення. Мистецтво його зростає, і при цьому в разюче широкому науковому кругозорі. Військовий хірург стає одним із найближчих однодумців Олександра Олександровича Богомольця. З 1933 до 1936 р. І. Іщенко завідує відділом експериментальної хірургії в створеному О. Богомольцем Інституті експериментальної біології і патології. Потім, не перериваючи роботи в шпиталі, керує кафедрою хірургії у 2-му Київському медичному інституті і очолює наукове керівництво новоорганізованим інститутом невідкладної хірургії і переливання крові. Збереглися кінокадри, які донесли спільні шукання О. Богомольця і І. Іщенка. Нещодавно, в зворушливому документальному фільмі, їх побачили учасники традиційних Богомольцевських читань. Є проте в життєписі Івана Миколайовича штрихи, не зафіксовані кінокамерою, але підкреслені правдолюбивою совістю: в офіційних документах він неодноразово наголошує, що є учнем великого київського хірурга і вченого Євгена Григоровича Черняхівського. І це за часів, коли ім’я Черняхівського, старший брат якого професор А. Черняхівський потрапив у вир «процесу СВУ», ніде не згадувалося...
Невпинний першопрохідець, І. Іщенко займається великим колом хірургічних викликів. Тут і проблеми травматичного внутрішньомозкового стискування (докторська дисертація — 1941 р.), і розробка операцій на жовчних шляхах і печінці (монографія двома виданнями), і хірургічна допомога при виразці шлунка, і, можливо, найбільш важливе — лікування раневого сепсису. Самостійно вивчив іноземні мови, французькою володів вільно, романи Стендаля і Гюго читав в оригіналі. Був зразком наукової правдивості і воістину «зрячим лікарем». Не можна тут не згадати, що коли було поранено генерала Ватутіна, Іщенко рекомендував негайну ампутацію, що, можливо, врятувало б воєначальника. Але втрутилися, на нещастя, інші авторитети... Що ж, до розширених консиліумів він недаремно ставився з певним скептицизмом. Його «душа лікаря», пишуть дослідники життя Івана Миколайовича Л. Заверний і А. Войтенко, була найбільш точним медичним приладом, він нічого не випускав з уваги. Щиро співчуваючи горю, ставився до хворих особливо дбайливо і глибоко переживав, коли виявлявся мимовільним винуватцем чужого горя.
«У самотності будь собі натовпом»... Після смерті дружини Єлизавети Іванівни Іван Миколайович жив один, у просторій квартирі по провулку Леонтовича. Звичайно ж, частими його гостями були син Ігор Іванович, науковий співробітник інституту механіки, і його дружина, знаменита співачка Лариса Архипівна Руденко. Іщенко завжди любив музику, але, безперечно, і Лариса Руденко сприяла тому, що Іван Миколайович тепер частіше відвідував оперний театр і філармонію. 1968 року він залишив кафедру факультетської хірургії на бульварі Шевченка, 17, останній хірургічний флагман, який він вів, і бував тут лише зрідка. Надавав перевагу оточенню книг, якими було заповнене помешкання. Бував іноді, зрозуміло, і в гостинному домі Ігоря і Лариси на Прорізній. Символічно, що найближчим другом Ігоря Івановича Іващенка був Олег Олександрович Богомолець, син великого фізіолога.
Я пам’ятаю Івана Миколайовича за моїх студентських років. Читав він цікаво, запально, і все ж у всьому, в його вигляді і манері, відчувалося, що він генерал. Не терпів наукового невігластва. Одного разу, засмучений поганою відповіддю студентки, викинув її залікову книжку через вікно. Це сталося в його кабінеті, в Жовтневій лікарні, де він завідував кафедрою. Кабінет розташовувався в бельетажі. Але хороше орієнтування в його улюбленому предметі начебто зігрівало серце професора.
Але це лише швидкоплинні враження. Як і в інших дослідженнях, моєю підмогою в цьому нарисі є спогади і роздуми одного з близьких учнів Івана Миколайовича Іщенка, прекрасного хірурга доцента Леоніда Григоровича Заверного і бережно збережені ним оригінальні документи і рукописи вчителя. Як лікар доктор Заверний опікав наставника. Річ у тім, що останніми роками Іщенка спіткала професійна недуга хірургів — спонділоартроз, і він пересувався по помешканню на візку.
— Одного осіннього вечора сімдесят п’ятого року Іван Миколайович попросив мене залишитися у нього на ніч, — згадує Леонід Заверний, — раптом додавши, що в ці години він помре. Ніяких ознак цього не було. Але я поставив розкладачку біля його ліжка. Захотів випити каву і чарочку коньяку. Майже півночі ми проговорили, Іван Миколайович читав напам’ять вірші, зокрема блоківську «Кармен». Я іноді мацав його пульс, він був нормальним. «Що, не дочекаєшся?» — пожартував він. Під ранок мене охопив сон, мабуть, ненадовго. Я знову знайшов биття пульсу, серце Івана Миколайовича працювало рівно. Але на мій голос, на запитання він не реагував. Він був непритомним. Я зателефонував Ігорю Івановичу і Ларисі Архипівні, вони тут же примчались. Займався ранній- ранній світанок. Поступово почали слабшати дихання і пульс... Можна припустити, що так розпорядився Господь... Ні, генерал-майор медичної служби, член-кореспондент АН УРСР Іван Іщенко не був, як кажуть, демонстративним віруючим. Та хірургу це й не обов’язково, він своєю справою служив вищим ідеалам і покликанню, що звучить у Слові — «Любіть ближнього, як самого себе». Але показово, Біблію Іван Миколайович досконально знав. Його відхід, мені здається, нагадує кінець Григорія Сковороди.
У військовому шпиталі на Печерську його начальник генерал- майор Михайло Петрович Бойчак і організатор унікального музею славної установи ветеран війни кандидат медичних наук Сергій Микитович Старченко створили зворушливий меморіал на честь І. Іщенка. І ще деталь. Іван Миколайович писав легко і лаконічно, але до слова в науці ставився не як метр. Старченко редагував його книги, і автор надписував їх з глибокою вдячністю. Будучи генералом, в літературі вважав себе рядовим.
Обдарована натура Іщенка була імпульсивною, але під час операцій, що виконувалися технічно бездоганно, він як би стримував себе, виявляючи і цим кращі професійні якості. Скільки людей врятували його руки? Напевно, це тисячі і тисячі...
На Байковому кладовищі батько і син лежать поруч, життя Ігоря Івановича в результаті забрали поранення...
Юрій ВІЛЕНСЬКИЙ
Джерело: День. - 2008. - № 107. 
http://day.kyiv.ua/uk/article/cuspilstvo/vazhkiy-vibir-u-stalingradi

понеділок, 11 липня 2016 р.

11 липня - 160 років від дня народження Петра Олексійовича Левченка, українського живописця-пейзажиста

Петро Левченко (1856-1917) - український художник-пейзажист, один з творців  ліричного національного пейзажу, митець-чарівник, закоханий в українську природу, перетворювавший прості селянські мотиви з непримітними  хатками і деревами, скромні інтерьєри своєї оселі на шедеври живопису. Художник творив, не спокушаючись вигодою чи модою. Як підказувало серце.
Петро Левченко народився в Харкові, в заможній купецькій сім'ї,  захопився малюванням у гімназії. У 1878 р. поїхав до Петербурга і вступив до Петербурзької Академії мистецтв. Петро Левченко навчався успішно, професори П.Чистяков та В. Орловський цінували здібності Петра  Левченка, але він, не закінчивши навчання,  у 1883 р. покинув Академію. Художник оселився у Харкові, зрідка виїжджав до Києва, Путивля, найближчих сел "на натуру". Петро Левченко побував у Парижі, досягнення французьких  імпресіоністів, деякою мірою, вплинули на творчість українського художника.
Класикою українського пейзажу стали живописні шедеври Петра Левченка: "Глухомань" (1890-і рр.), "Задворки Софійського
собору. Київ" , "Біла хата. Вулиця в Путивлі", "Млин" ...


Петро Левченко. "Корчма". Приватна колекція. Харків
 
Петро Левченко. "На Харківщині". Харківський художній музей

Петро Левченко. "Біла хата. Вулиця в Путивлі". Національний художній музей України
 Джерело: http://leonardo-studio.livejournal.com/17851.html

неділя, 3 липня 2016 р.

Пошуки небесної гармонії, втілені звуками скрипки

до 75-річчя скрипаля, диригента, педагога Богодара Которовича
збільшитиБогодар Антонович Которович увійшов до історії культури як один із видатних діячів світового музичного мистецтва, народний артист України, лауреат Національної премії імені Т. Г. Шевченка, член-кореспондент Академії мистецтв України, засновник і керівник Національного камерного ансамблю «Київські солісти», провідний педагог та один із засновників української скрипкової школи.
Життя Б. Которовича у багатьох вимірах є знаковим. Він народився в 1941 році у містечку Грубешів на холмщині (іст. дов. — до Другої світової війни це була територія України, яка після війни відійшла до Польщі). Батько — Антон Которович мав подвійну освіту: закінчив Сільськогосподарську академію та паралельно Празьку музичну академію (одну з найкращих в Європі). Приїхавши в село Грубешів, де він народився, займався організацією церковних хорів по селах. Таким чином в селі Гостинному, де дід Б. Которовича Іван Которович був священиком християнської православної церкви, було створено найкращий церковний хор на Холмщині. Церква Св. Юрія, де працював І. Которович, стала осередком духовного і національного життя українців того часу. Мати Б. Которовича Ірина теж виховувала у своїх дітях хист до музики, а її сестра була піаністкою в Дрездені. Ось такі духовно-музичні традиції родини Которовичів.
Дитинство та юність Богодар проводить у Львові, де і розпочинається його музичне становлення. Тут він закінчує музичну школу і перший курс консерваторії. На другий рік навчання переводиться до Московської державної консерваторії імені П. І. Чайковського у клас видатного педагога сучасності Юрія Ісаєвича Янкелевича. В 1967 році стає лауреатом престижного міжнародного конкурсу скрипалів імені Дж. Енеску в Бухаресті (Румунія). В цьому ж році розпочинає викладати на кафедрі скрипки Державної консерваторії ім. П. І. Чайковського у Києві. В 1969 р. після закінчення сольної аспірантури Московської консерваторії повертається в Україну, отримавши посаду соліста Державного симфонічного оркестру України під керівництвом Стефана Турчака, на запрошення головного диригента.
В 1971 році Б.Которович здобуває другу премію на міжнародному конкурсі скрипалів імені Н. Паганіні в Генуї (Італія), а через двадцять років працює у складі журі цього конкурсу та багатьох інших міжнародних конкурсів, таких як: італійський ім. Р.Ліпіцера, датський ім. Нільсена, польський ім. С. Венявського, російський ім. П. І. Чайковського, німецький ARD. Особливою віхою у творчому житті музиканта стало заснування Міжнародного конкурсу юних скрипалів у Харкові. Богодар Которович був незмінним головою журі Національного, а згодом — Міжнародного конкурсу скрипалів імені М. Лисенка у Києві.
Скрипаль розпочинає свою кар’єру соліста в Москві, а продовжує в Києві, також багато подорожує з гастрольними виступами по всьому світові. Йому відкриваються найліпші зали України та закордону. Широкий діапазон творчих можливостей дозволяє виконавцю грати як соло, так і в ансамблях, а також у супроводі камерних та симфонічних оркестрів. Він працює з видатними диригентами: С. Турчаком, І. Блажковим, В. Кожухарем, Р. Кофманом, В. Сіренко, К. Цеккі, С. Сандецкісом та іншими. До репертуару скрипаля входить класична старовинна музика (А. Кореллі, А. Вівальді, Й.-С. Баха, Дж. Тартіні, Ф.-Й. Гайдна, В.-А. Моцарта, Н. Паганіні та ін.), але особливе місце посідають твори сучаснихукраїнських композиторів В. Губаренка, Г. Майбороди, М. Скорика, Є. Станковича. Майстерне виконання музики різних епох і стилів завжди супроводжується великим успіхом у слухачів та професіоналів. Б. Которовича по-справжньому можна назвати великим майстром скрипкової гри.
Протягом 24 років — від 1985 р. — Богодар Антонович очолював кафедру скрипки Державної консерваторії імені П.І. Чайковського (зараз Національної Музичної Академії України). До речі, саме завдяки ініціативі Богодара Которовича і його доньки Мирослави, за підтримки ректора академії Володимира Рожка, в 2004 році кафедра отримала власний зал. З 1994 по 1999 рр. Богодар Антонович викладав і у Сіднейській консерваторії як запрошений професор.

За роки своєї викладацької діяльності Богодар Которович виховав понад 150 скрипалів — ціле покоління яскравих музикантів, які продовжують традиції майстра в різних країнах світу. Серед них: Сергій Шотт, Мирослава Которович, Богдана Півненко, Кирило Стеценко, Тарас Яропуд, Кирило Шарапов, Назарій Пилатюк  (Україна), Олег Которович (Нова Зеландія), Аліна Комісарова (Данія), Віктор Кузнєцов (Польща), Тарас Печений (Хорватія), Дмитро Ткаченко (Велика Британія), Олександр Семчук (Італія), Анастасія Пилатюк (Іспанія), Аркадій Винокуров, Євген Андрусенко (Австрія) та інші. Богодара Которовича по праву можна назвати одним із засновників української скрипкової школи.
Непересічною подією в мистецькому житті України став травень 1999 року, коли маестро вирішив поставити крапку у власній виконавській кар'єрі. Він відіграв два концерти в Національній опері на знаменитій скрипці Паганіні «Cannone» роботи Гварнері — її на два вечори доставили до Києва спеціальним рейсом. Це стало можливим за італійською традицією: один раз у рік на унікальній скрипці грав найталановитіший скрипаль світу. Богодар Антонович водночас став й останнім музикантом, який удостоївся права на ній грати. За рішенням мерії міста Генуї, скрипка зараз перебуває в статусі музейного експоната.
За результатами творчої діяльності маестро стає двічі лауреатом престижної всеукраїнської премії «Людина року» (в 1999 та 2000 рр.) і отримує державну нагороду — орден «За заслуги» ІІІ ступеня.
З 1995 року Б. Которович був художнім керівником і директором Національного камерного ансамблю «Київські солісти», який об’єднує кращих молодих виконавців України, лауреатів міжнародних конкурсів, більшість оркестрантів — учні маестро. У здобутках колективу: Гран-прі на ХХХ Міжнародному музичному фестивалі-конкурсі у Відні (Австрія), світова прем’єра кантати Ф.-Е. Баха в Берлінській «Коміше опер», тріумфальні гастролі в Японії, Бельгії, Франції, Сінгапурі. Усе це дозволило Міністерству закордонних справ України присвоїти ансамблю звання «Посол української культури».
2004 року Богодар Антонович очолив Українсько-британський фестиваль Britten KyivFestival і став його арт-директором.
Кожний по-справжньому талановитий митець керується духовним почуттям, яке має від Бога. Богодар Антонович був щедро наділений величезним багатогранним талантом, який віддав Богові з процентами. Як віруючий митець, християнин, Которович завжди прагнув досконалості, прагнув досягнути мети. Його мрії ставали дійсністю. Він грав не просто майстерно, а грав серцем. Пошуки небесної гармонії, втілені звуками скрипки, — так можна коротко схарактеризувати творче кредо Богодара Которовича, якому він ніколи не зраджував.
Джерело: http://www.tmf-museum.kiev.ua/ua/1/person/bogodar.htm

пʼятниця, 1 липня 2016 р.

Культурологічний календар

липень
1- 90 років від дня народження Дем’яна Кузьмича Пелехатого (1926–1994), українського диригента, педагога
2 - 110 років від дня народження Петра Стефановича Андрусіва (1906–1981), українського художника, педагога, громадського діяча
Богодар Которович
3 - 75 років від дня народження Богодара Антоновича Которовича (1941–2009), українського скрипаля
4 - 130 років від дня народження Івана Тимофійовича Дощівника (1886–1973), українського письменника
125 років від дня народження Петра Йосиповича Панча [справж. – Панченко (1891–1978)], українського письменника
110 років від дня народження Богдана П’юрко (1906–1953), українського піаніста, диригента, педагога (США)
5 - 90 років від дня народження Івана Івановича Лободи (1926), українського живописця
6 -- 150 років від дня народження Августи Йосипівни Кохановської (1866–1927), української художниці
120 років від дня народження Івана Микитовича Тиктора (1896–1982), українського громадсько-політичного діяча, видавця, редактора
110 років від дня народження Василя Панасовича Дяченка (1906–1942), українського музикознавця
7 - Різдво пророка Іоанна Хрестителя.
130 років від дня народження Абрама Марковича Черкаського (1886–1968), українського та казахського живописця
110 років від дня народження Давида Демидовича Копиці (1906–1965), українського літературознавця, критика
100 років від дня народження Марка Дмитровича Антоновича (1916–2005), українського громадсько-політичного діяча, історика, публіциста
90 років від дня народження Остапа (Євстахій) Васильовича Лапського (1926–2012) українського та польського письменника, публіциста, літературознавця, перекладача
90 років від дня народження Валентина Івановича Сапєлкіна (1926–2009), українського композитора, педагога
8 - День родини.
120 років від дня народження Івана Васильовича Богаченка (1896–1981), українського актора, режисера
9 - 120 років від дня народження Павла Михайловича Кудрицького (1896–1926), українського актора, режисера
10 - 140 років від дня народження Івана Івановича Садовського (1876–1948), українського актора
90 років від дня народження Петра Івановича Соколовського (1926–2000), українського перекладача
Петро Левченко
11 - 160 років від дня народження Петра Олексійовича Левченка (1856–1917), українського живописця-пейзажиста
120 років від дня народження Зенона Кириловича Дольницького (1896–1976), українського співака
12 - День святих первоверховних апостолів Петра і Павла 
14 - 200 років від дня народження Жозефа-Артюра де Гобіно (1816–1882), французького письменника, соціолога
15 - 410 років від дня народження Гарменса ван Рейна Рембранта (1606–1669), голландського живописця, гравера
140 років від дня народження Володимира Олексійовича Розова (1876–1940), українського мовознавця
125 років від дня народження Софії Марківни Левітіної (1891–1957), української письменниці
100 років від дня народження Сергія Павловича Подерв’янського (1916–2006), українського живописця
16 - 220 років від дня народження Каміля Коро (1796–1875), французького живописця
Іван Іщенко
17 - 125 років від дня народження Івана Миколайовича Іщенка (1891–1975), українського хірурга
125 років від дня народження Абрама Олександровича Слуцкіна (1891–1950), українського радіофізика
80 років від дня народження Петра Івановича Нікітіна (1936–2005), українського актора
18 - 80 років від дня народження Юрія Герасимовича Іллєнка (1936–2010), українського кінооператора, кінорежисера. За іншими даними народився 09.05.1936.

19 - 140 років від дня народження Володимира Мусійовича Чехівського (1876– 1937), українського громадсько-політичного та церковного діяча
Арчібалд Кронін
120 років від дня народження Арчібалда Джозефа Кроніна (1896–1981), англійського письменника
75 років від дня народження Василя Васильовича Чухліба (1941–1997), українського письменника
Олена Теліга
21 - 110 років від дня народження Олени Іванівни Теліги (1906–1942), української поетеси, літературного критика, політичного та культурного діяча.
22 - 125 років від дня народження Сергія Володимировича Пилипенка (1891–1943), українського письменника
23 - 150 років від дня народження Йосифа Йосифовича Карбульки (1866–1920), українського скрипаля, педагога
75 років від дня народження Андрія Андрійовича Нанкевича (1941–1997), українського письменника
24 - 150 років від дня народження Антіна Степановича Синявського (1866–1951), українського історика, економіста, економіко-георграфа, громадського діяча, педагога
120 років від дня народження Германа Казака (1896–1966), німецького письменника
25 - 150 років від дня народження Модеста Пилиповича Левицького (1866–1932), українського письменника, публіциста
120 років від дня народження Володимира Івановича Масальського (1896–1979), українського мовознавця, педагога
26 - 225 років від дня народження Франца Ксавера Вольфганга Моцарта (1791–1844), австрійського піаніста, композитора, диригента, педагога
Бернард Шоу
160 років від дня народження Джорджа Бернарда Шоу (1856–1950), англійського драматурга, публіциста, критика
80 років від дня народження Олега Григоровича Зарубицького (1936–2005), українського електрохіміка-технолога
27 - 140 років від дня народження Володимира Петровича Воробйова (1876–1937), українського анатома
80 років від дня народження Анатолія Івановича Гурського (1936), українського актора
80 років від дня народження Маріса Рудольфа Едуардовича Лієпи (1936–1989), російського артиста балету, балетмейстера
28 - День хрещення Київської Русі-України.
560 років від дня народження Якопо Саннадзаро (1456–1530), італійського письменника
80 років від дня народження Олександра Павловича Косинова (1936–2005), українського режисера
31 - 150 років від дня народження Діонісія Дорожинського (1866–1930), українського церковного діяча, теолога, педагога
80 років від дня народження Валерія Федоровича Гужви (1936), українського письменника