четвер, 11 червня 2015 р.

175 років від дня народження Марка Кропивницького

Марко Лукич Кропивницький (1840-1910) – фундатор українського професійного театру, засновник школи національного театрального мистецтва, драматург, перу якого належить більше 40 різножанрових творів, режисер, композитор, актор, що зіграв майже 500 ролей, невтомний захисник і пропагандист українського слова. Його біографія у загальних рисах відома кожному ще з шкільної парти, проте окремі сторінки вартують детальнішого висвітлення. Маємо на увазі період гастролей у російських столицях, які викликали неабиякий ажіотаж серед глядачів. Шанувальником українського сценічного мистецтва був і сам цар Олександр ІІІ, який після перегляду „Назара Стодолі” запропонував для наступного спектаклю імператорський Маріїнський театр – першу сцену Росії.

Проте успіх провінційних акторів викликав не лише захоплення, російські видання відгукнулися на це низкою іронічних, зверхньо-поблажливих та навіть й глузливих рецензій, в яких українську трупу іменували „шароварним театром”. Тому, безперечно, буде цікавим свідчення ще одного сучасника - Олександра Суворіна (1834-1912), знаменитого журналіста, видавця, редактора, власника національної загальноросійської газети „Новий час” („Новое время”).

«Назар Стодоля»
Українці й українки рішуче й справедливо заволоділи увагою Петербурга. Пан Кропивницький - не лише незрівнянний актор, але й неперевершений режисер. Його руку відчутно в постановці кожної п’єси, в найменшій її деталі й у загальній картині. Його маленький оркестр підкоряється йому так само, як  великий – Направніку[1]. Все на своєму місці,  все вчасно.
Подивіться в «Назарові Стодолі», як зрежисовані вечорниці, особливо жіноча частина. Як добре й гарно розташовуються дівчата біля кобзаря. Як кожна з них, сидячи долі, крім уваги до розповіді, зайнята ще й собою та яким-небудь парубком, як вони переглядаються між собою, перемовляються очима й жестами. І в усіх деталях, і в загальній картині присутня така естетична культура, що не припускає нічого різкого і грубого.
У російських побутових п’єсах ми часто-густо наштовхуємося на цю грубість, якої ніби-то вимагяє реалізм. Ми зустрічали й зустрічаємо інколи таких виконавців і виконавиць, котрі доводять реалізм до правдивої копії з місцевої дійсності, взятої в якому-небудь закутку Росії. Причому панам акторам навіть не спадало на думку висвітлити російський тип тим ореолом поетичної правди, яка лишень має право на існування на сцені й котра яскраво виступає в кращих і найхарактерніших російських піснях. Від Григоровича і до Тургенєва, цей поетичний художній колорит властивий усім жіночим фігурам із російського народного життя. А потім почалася ота фотографія, нерозбірлива й груба, що перейшла на російську сцену і запанувала на ній. Оця фотографія й відштовхнула російську публіку від побутових п’єс, які поступово зникають зі сцени й отримали назву «мужицькі п’єси» – назва, від якої віддає певною зверхністю міщанства, але яка має свої причини. А зникнення побутових народних п’єс навіть із взірцевої сцени зовсім небажане. Вони повинні існувати там поряд із п’єсами з побуту інтелігенції, але тільки за умови художнього відображення селянського життя з усіма його вадами й принадами. Серед селянства живуть і кохання, і ревнощі, і ворожнеча, і самопожертва, й високі та чисті пориви почуття й обов’язку так само, як і серед інтелігенції. Але змалювання їх має вимірюватися лише художньою правдою і тією любов’ю до народу, яку нам передали слов’янофіли, або яку представляє малоросійська трупа. Не лише похмура, як то кажуть, реальна, а втім завжди перебільшена правда має бути в цих п’єсах, але й правда поетична, з усією її мораллю й добрим та зворушливим гумором. Малоросійські п’єси тому й переглядаються з великим задоволенням і викликають незвичайно ясний настрій в публіки, бо цей поетичний струмінь в них збережений з великою повагою до малоросійського типу. Грубі й огидні явища є й у малоросійському житті також, але малороси не хочуть їх показувати. І добре роблять. Тут необхідний сонячний промінь.
 Ганна  Затиркевич
Не в однаковій мірі, але всі головні актори і актриси пана Кропивницького, безперечно, талановиті. В «Назарі Стодолі» пані Затиркевич у маленькій ролі справляла надзвичайно приємне враження; вона представляла тип баби, властивий як великоросам, так і малоросам з прекрасною досконалістю. Скромно-лукава манера, з якою вона бере чарку, що їй підносять, викликала грім оплесків. Гарною була пані Маркова і прекрасною – пані Заньковецька. Це актриса великого, самостійного та оригінального таланту, натура, вся зіткана із найчуттєвіших нервів. Рухи її обличчя й усієї фігури підкоряються душевним порухам з незвичайною правдою.
Марія  Заньковецька
Про цю артистку не можна сказати, що вона особливо чудова в драматичних пориваннях чи в більш спокійніших проявах життя. Вона – сама правда, поетична правда в усій її красі! Жива, нервова, сором’язлива, скромно-наївна в поривах пристрасті, благородно-енергійна в самопожертві, з відтінком лукавства в своїй жіночості, але лукавства чистого, ледь помітного з тонкої посмішки й блиску очей – такою є Галя в сценічній подачі пані Заньковецької. Її розмова з батьком, якого незрівнянно грає пан Кропивницький, - злагоджений дует, що виконується різними преливами голосу, надзвичайно тонкими у своїй психологічній правді, дивовижно живописною грою обличчя.
Інший дует, зворушливий і задушевний, – це розмова Галі з Назаром Стодолею, якого гарно і правдиво зображав пан Садовський. Розмова
Микола Садовський
любовна, банальна, якщо хочете. Але що то значить жива передача її на сцені! Чому вона впливає як зворушлива музична мелодія, де і жар кохання, і дівоча сором’язливість, і дитячі пустощі? А делікатність, з якою вона танцює, делікатність цнотливої дівчини, щоки якої вкриває рум’янець сором’язливості, що є таким чужим для спільноти, звиклої до розгнузданості оперетки, до її вульгарних огидно-цинічних вибриків давно відомого сорту. Зважте на це - і ви зрозумієте, чому глядачі валом валять на малоросійські спектаклі, де ніщо не ображає ані слуху, ані зору, де почуття прекрасного не дратує прописна тенденційність, де незвичайно злагоджене виконання і де такі великі таланти, як пан Кропивницький і пані Заньковецька. Голос пані Заньковецької - широкий, приємного тембру, нагадує голос Сари Бернар, але свіжіший і чистіший. Вона чудово співає, що для актриси обов’язково. Взагалі це одна із тих небагатьох актрис, яка першим словом на сцені сповіщає нам про свій видатний талант, його свіжість, незаплямованість жодним наслідуванням.
Одне зауваження: пані Заньковецька даремно одягає біляву перуку. Якщо вона думає, що актрисі необхідно змінювати зовнішність, то це стосується не таких талантів, як її. Вона змінює типаж – ось її достоїнство. Незалежно від перуки в «Запорожцях» вона зовсім інша, ніж в «Назарі Стодолі».
Ось враження від гри пані Заньковецької в «Запорожцях за Дунаєм» і «Назарі Стодолі». Виникає запитання: чи це лише малоросійські актори чи актори взагалі? Це питання може здивувати деяких любителів малоросійської літератури. Але воно зумовлене відносною бідністю малоросійської драматургії. «Наталка Полтавка», «Запорожець за Дунаєм» – дуже старі й наївні п’єси, та все ж таки вони займають перші місця в малоросійській драматургії. Усі вони суто побутові, актори й актриси, природно, набули побутових рис. Ми не бачимо їх в загальному репертуарі і тому не знаємо, наскільки всі ці таланти спроможні вийти зі свого виключного репертуару.

9 грудня 1886 року
Переклад з російської І. Гаврищак, О. Проців


[1] Направнік Едуард Францович – чеський і російський композитор, за часів М. Кропивницького – головний диригент оркестру Маріїнського театру.

Немає коментарів:

Дописати коментар