вівторок, 7 липня 2015 р.

Неспокій Юрія Смолича

до  115 річчя від дня народження письменника


Якось два роки тому довелося мені побувати на конференції, присвяченій творчості Бориса Харчука. Саме побувати, а не взяти участь, тому що його твори усе-таки залишаються десь на периферії моїх естетичних уподобань, хоча деякі із них колись-таки й прочитав. Коли серед учасників відшукав кілька досить-таки відомих в царині літературознавства імен, то вирішив не втрати такий шанс. Від київського науковця я очікував чогось більшого, проте подивувати мене панові Ш. усе-таки вдалося. На завершення свого виступу йому чомусь закортіло порівняти Бориса Харчука із Юрієм Смоличем, і останньому добряче дісталося за «вірність соціалістичному реалізму», «комуністичну ідейність».
Був доповідач вельми сміливим і, критикуючи та викриваючи, просто відверто насолоджувався власним героїзмом. Можливо, за інших обставин я б змовчав, та не тоді, коли це стосувалося Смолича. Тому після виступу звернувся із запитанням: «Безперечно, з цим можна погодитися, якщо маємо на увазі романи «Мир хатам, війна палацам», «Реве та стогне Дніпр широкий». Та чи не уповні реабілітують Смолича-письменника книги «Розповідь про неспокій», «Розповідь про неспокій триває», «Розповіді про неспокій немає кінця»? Метра це запитання навіть обурило, та переконливої відповіді я так і не почув. Після конференції мені навіть дорікнули напівжартома-напівсерйозно: що це ти, мовляв, ледь не зірвав наукове дійство. 

Каятися не збирався, бо вважав, що все-таки Смолича варто оцінювати не лише за сумнівної вартості вже названими романами-памфлетами. Тим паче, розумів: легко бути сміливим філологом-критиком зараз, коли не живеш у горезвісні 30-ті - 50-ті роки чи в часи брежнєвського застою. А як було авторам, котрі уже «засвітилися» в літературі і мали бути ідеологічними бійцями, а варіантів вибору просто не мали. Тому борсалися в павутинні липкого страху за своє життя і життя рідних, нищили свій талант у нападах самоцензури, яка спрацьовувала ще ефективніше, ніж офіційна, а зараз здебільшого зосталися нікому незнаними, просто іменами в довідниках «Українські радянські письменники».
Така доля судилася б Юрію Смоличу (надто міцно тримала його радянська влада – не ліквідувала, а нагородила – ще й так, аж інших просто завидки брали !), якби не отой неспокій душі, що горів пекучим вогнем страху, болю і сорому. Ще б пак: був членом правління СП СРСР (1942-1976), заступником голови, а згодом й головою правління СПУ, секретарем правління СП СРСР, кандидатом у члени ЦК КПУ, делегатом з’їздів СПУ, профспілок, Верховної ради УРСР, Героєм Соціалістичної Праці (1970), власником шикарної дачі – і глибоко самотнім чоловіком, якого сахалися інколи навіть друзі, якому судилося стати напівофіційно визнаним дисидентом (усе ж за ті «Розповіді про неспокій»).
Олесь Гончар називав його «старим провокатором» та «іудушкою», бо саме Смолич був причетний до переслідування Ліни Костенко, вимагав виключити зі спілки письменників Івана Дзюбу, після чого останнього заарештували. Сам же Смолич на судилище не прийшов (раптово «захворів»), та Гончар прийшов і проголосував «за», то чи мав моральне право в чомусь звинувачувати інших ? 
Так, Смолич був серед тих, хто вірно служив радянській владі: знав-бо добре, що там пам’ятають про «гріхи молодості» і не абиякі. Свого часу був артилеристом у Симона Петлюри, штабістом в отамана Сінклера, мав брата-денікінця, належав до літературної організації «ВАПЛІТЕ», товаришував з Миколою Хвильовим, який проголосив гасло «Геть від Москви !» Тому відверто кривив душею, доводячи до абсурду «історичну правду» часів української революції у романах «Світанок над морем», «Мир хатам, війна палацам», «Реве та стогне Дніпр широкий» (1956-1960). Старання було помічено і належним чином поціновано (матеріально!), а хтось із колег сотворив епіграму:
На машинці він наклацав
«Мир хатам, війна палацам».
Взяв у Кончі добрий плац -
Й збудував собі палац!
Звичайно, можна було сховатися від людей, та від себе самого хіба сховаєшся? Докори сумління, певно, ятрили душу все дужче і дужче (не випадково ще колишні сусіди-літератори розповідали, що довго не могли заснути, коли чули, як вистукує на друкарській машинці Смолич – новий роман чи новий донос?). Перший інфаркт у 1962 р. він сприйняв як знак: плакав і проклинав Постишева (Постишев Павло Петрович – радянський партійний і державний діяч, причетний до репресій в Україні 30-х рр., один із ініціаторів голодомору), колегам, які прийшли його провідати в лікарню, казав, що той згубив багатьох українських письменників, а інших поробив «сексотами». Думав, що помре і не встигне цього сказати, тому одужавши, засів за книгу спогадів «Розповіді про неспокій», якій судилося на багато років стати чи не єдиним джерелом про літературний процес 20-30-х рр. в Україні. Відцензуровані й зредаговані власним страхом, вони, тим паче, були справжнім відкриттям для українських інтелектуалів 70-х і дуже швидко стали справжнім національним бестселером.
І хоч автор з великим завзяттям критикував українських націоналістів – часом сам, часом устами своїх персонажів (наприклад, Василь Еллан-Блакитний ненавидів «український буржуазний націоналізм», «був ленінцем», готував автора до вступу в комуністичну партію – так готував, що той аж у 1951 р. став її членом), переконував, що «український народ не ховався з своєю ворожістю проти націоналістів і не приховував своєї вірності радянському устроєві», та офіційні кола не дуже то усьому цьому вірили. Тому минуло зовсім небагато часу – і книга стала напівзабороненою. Звичайно, не офіційно, проте поступово, дивним чином, і перша частина мемуарів Смолича, і наступні дві – «Розповідь про неспокій триває» та «Розповіді про неспокій немає кінця» – зникають з полиць крамниць, з фондів бібліотек. А ті щасливі власники  окремих екземплярів досить неохоче ділилися ними, щоби часом не «пришили» їм розповсюдження крамольної літератури.
Тим не менше, попри усі гласні і негласні перепони книги знаходили своїх читачів і шанувальників. І хто прогавив україномовний варіант, міг скористатися російськомовним, опублікованим в серії «Дружба народів» (саме це видання, а також книга «Я вибираю літературу» дивом збереглися у нашій бібліотеці).
Спогади Смолича доволі хаотичні, зорганізовані споминами про тих, які були друзями, колегами, однодумцями і просто знайомими – товаришами по перу. Щось і призабулося, стерлося невмолимим часом, а щось забувалося цілком усвідомлено, заганялося глибоко-глибоко, аби часом не вирвалося необачними словами чи емоціями. Та все одно оминути низку осіб, чиї імена стояли при витоках нової української літератури, Смолич не зміг не тільки з етичних міркувань. Так, читач замість «офіційних загальників» міг черпати інформацію з перших уст і відкривав для себе Максима Рильського, Олександра Довженка, Юрія Яновського, Остапа Вишню, Ярослава Галана – не безлико-хрестоматійних, а живих, «справжніх», наївно-романтичних, щирих у своїх думках і сподіваннях, залюблених у життя та літературу.
Ось, наприклад, Ярослав Галан – невисокий на зріст, у широкому модному пальті, крислатому капелюсі (пильно стежив за модою, одягався вишукано та елегантно). Блискучий публіцист, ерудит, якого часто вважали суворим, холодним і навіть черствим, але, напевне, тільки Смоличу довелося побачити, як плаче цей чоловік. Прибувши пізнього вечора до Харкова, Галан завітав не просто в гості, а попросив допомоги: пропала дружина Ганя Геник, яка під його впливом стала членом КПЗУ. Її він відправив у Радянську Україну з нелегальним партійним дорученням, а також хотів, щоб вона реалізувала свою давню мрію – вивчитися на лікаря. Ганя Геник вступила до медичного інституту в Харкові, писала щасливі листи – і раптом зникла, пропала без сліду.
Зранку вдвох вони подалися до студентського гуртожитку, де старенький швейцар, з’ясувавши, що перед ним чоловік Гані Геник, завів обох у комірчину і вийняв з-під ліжка невеличкий чемоданчик – все, що зосталося від дівчини – підсунув Галанові до ніг і проказав: «Отак, значиться, діло було: як забирали її, так чемоданчик цей тільки переглянули й кинули геть – нічого там інтересного, сказати б, політичеського, не було...» А Галан схилився до чемоданчика, та боявся навіть торкнутися і плакав. «Сльози текли йому по щоках, очі недовірливо, як зачаровані, дивилися на валізу». Більше ніхто сліз на його очах не бачив...
Саме Смоличу  судилося стати першим слухачем знаменитої «Зенітки» – першого твору, який написав Остап Вишня після багатьох років ув’язнення. Та зустріч була настільки хвилюючою для автора «Розповіді про неспокій», що це навіть позначилося на самій структурі розділу мемуарів.
А були ще Микола Куліш, Лесь Курбас, Василь Еллан, Майк Йогансен, Мирослав Ірчан, Свідзінський, Слісаренко, Досвітній, Любченко...  Одних назавжди (здавалось!) викреслили із життя та літератури, інших – зламали, понівечили талант і душу.
Ось, наприклад, Майк Йогансен. Напівшвед за походженням, геніальний дилетант,  якого Смолич назвав одним словом «талант»: здібний лінгвіст і спортсмен, «заповзятий літератор – поет, прозаїк, теоретик» і спеціаліст у багатьох технічних галузях, Йогансен був «одним із найкращих знавців української мови: складав і граматики, і словники, і корпуси прислів’їв та приказок, і різні спеціальні збірники та наукові розвідки...» У кількості мов, якими володів, міг, певно, змагатися з самим Агатангелом Кримським (той знав їх 63!). Блискучий імпровізатор, він, на жаль, не залишив після себе «капітального твору», бо просто не мав на це часу. Важко собі уявити, скільки втрат зазнала вітчизняна культура із трагічною загибеллю Майка Йогансена у похмурі часи сталінських репресій!
Тому такого розголосу й набули мемуари Смолича, що викликало відповідну реакцію офіційних органів. Шостий том нового зібрання творів, куди увійшли саме «Розповіді про неспокій», розсипали у видавництві.
Третього інфаркту Смолич уже не пережив. Був він сам-самісінькій на своїй дачі, дружина лежала у лікарні, а тому хатня робітниця замкнула його знадвору. Коли йому стало зле, зателефонував сусідові Саві Голованівському, прохаючи допомоги. Помер в машині «швидкої допомоги». Це сталося 26 серпня 1976 року.
Митарства спогадів не скінчилися. У 80-х рр. видавництво «Дніпро» випустило восьмитомник Ю.Смолича, куди увійшов-таки мемуарний цикл, проте відцензурований досить жорстко: було вилучено окремі розділи, зроблено чимало скорочень. Редактор і автор приміток К.П.Волинський мотивував це тим, що, мовляв,  Смолич писав про «незначні... постаті і явища», вдавався до авторських самоповторів. Та навіть у такому варіанті спогади не втратили своєї цінності, а тому будемо сподіватись на нове, не кон’юктурне видання.
                  

Ігор Гаврищак,
директор бібліотеки

Немає коментарів:

Дописати коментар