четвер, 21 липня 2016 р.

Її життя — то свічка, що істину несе

До 110-річчя від дня народження Олени Іванівни Теліги

Вічний вогонь
(Олені Телізі)
Душа — вулкану кратер, а серце — магма й пил.
Думки — небесний прапор, слова летять без крил.
Така людина — вічна, бо в ній — живе усе.
Її життя — то свічка, що істину несе.

Богдан Козак


Олена Теліга (Шовгеніва) у своїй короткій біографії пройшла шлях з російськомовної гімназистки до незламного борця за волю і честь нації, частиною якої вона себе усвідомила. «Я була петербуржанка. Я там виросла, там вчилася, там провела війну, там насичувалась Петром І, Катериною Великою... Ну й, розуміється, культурою імперії, главою якої був Олександр Сергійович Пушкін».
Народилася майбутня поетеса 21 липня 1907 року під Москвою в родині інженера-гідротехніка професора Івана Шовгеніва. Отримала чудове домашнє виховання і освіту, знала німецьку, французьку, російську мови. Багато читала і постійно спілкувалася з висококультурними людьми. Але вона української мови не знала й українкою себе не усвідомлювала.
У 1918 році Шовгеніви переїхали до Києва, де батько Олени був призначений міністром Української Народної Республіки, а вона навчалась у Жіночій приватній гімназії Дучинської. Але скоро безтурботне дитинство дівчини закінчилося. Через політичний стан в державі батько змушений був емігрувати. Родина залишилася без засобів для існування і відчула всі незгоди громадянської війни: зміни влади, бої на вулицях, голод, холод, арешти, розстріли.
У 1922 році сім'я переїхала у чеське містечко Подєбрад до батька, який працював ректором Української господарської академії (УГА). Саме тут Олена потрапила в українське середовище, активно включилась в життя української громади, полюбила мову й літературу, нарешті відчула себе українкою. «...я почала, як Ілля Муромець, що тридцять три роки не говорив, розмовляти лише українською мовою. На велике здивування усіх моїх знайомих...».
У 1923 році юна патріотка вступила до Українського вищого педагогічного інституту ім. М. Драгоманова у Празі на підвідділ української мови та літератури історико-літературного відділу. Випадкове знайомство зі студентом УГА кубанським козаком Михайлом Телігою перетворилось у щиру дружбу, світле почуття. Вони одружились у 1926 році і пройшли разом крізь коротке, але яскраве й насичене життя.
Молода Олена почала писати вірші, публіцистичні статті рідною мовою (російською писала з дитячих років). Вона почала друкуватися в періодичних виданнях, була постійною учасницею літературних процесів, що відбувалися у празькій українській громаді. Поступово утворювалось коло митців, близьких за духом і переконаннями: подружжя Теліг, Леонід Мосендз, Юрій Липа, Євген Маланюк, Юрій Дараган, Олег Ольжич, Оксана Лятуринська та інші, кого пізніше називатимуть «Празькою школою».
У 1929-39 роках Теліги жили й працювали у Варшаві, де Олена почала активно співпрацювати із журналом «Вісник», редактором якого був відомий націоналіст Дмитро Донцов, який відіграв важливу роль у формуванні націоналістичного світогляду Олени Теліги.
Наприкінці 1939 р. письменниця з чоловіком переїхали до Кракова, де вона зустрілася з давнім знайомим Олегом Ольжичем, членом Організації Українських Націоналістів (ОУН), що визначило її подальшу долю — вона почала активну роботу, зосереджену на культурній діяльності ОУН, очолювала літературне-мистецьке товариство «Зарево», писала реферати з питань української культури.
...А в Україні йшла Велика Вітчизняна війна. Олена Теліга вважала, що в цей жорстокий час їй треба бути на батьківщині.
Там, за лісами, неспокійно спить
В боях ранений мій трагічний Київ...
І вона приїхала... Мета була одна — об'єднати культурні сили України. В Києві вона як член референтури культурної комісії створила «Спілку письменників», заснувала і редагувала журнал «Літаври» — літературно-мистецький додаток до газети «Українське слово». Але активність ОУН у Києві не подобалась німецькій окупаційній владі, почалися арешти. У Олени Теліги була можливість виїхати, але вона відмовилась. У лютому 1942 року вона разом зі своїм чоловіком були заарештовані. 21 лютого їх розстріляли у Бабинім Яру.
За життя збірка її віршів так і не побачила світ. За часів радянської влади в Україні її теж не видали. Тільки після 1991 року Олена Теліга почала повертатися на рідну землю — своїми віршами, статями, публіцистикою. Сьогодні її ім'ям названі вулиці, школи, бібліотеки, видавництво, її творчість вивчають в рамках програми з української літератури в навчальних закладах країни, заснована Міжнародна літературно-мистецька премія імені Олени Теліги, її твори прикрашають книжкові полиці книгарень та бібліотек.

Джерело: http://www.shevkyivlib.org.ua/derzhavni-zakupivli/326-vidatny-persony-olena-teliga.html

Немає коментарів:

Дописати коментар