неділя, 17 липня 2016 р.

17 липня - 125 років від дня народження Івана Миколайовича Іщенка, українського хірурга

Важкий вибір у Сталінграді

Епізоди з життя генерала Івана Іщенка
«Кожному призначений його день» — ці слова належать Вергілієві. Вчитуючись у рядки життєпису видатного українського хірурга Івана Миколайовича Іщенка, усвідомлюєш: таким днем драматичного призначення для чудового лікаря, власне, класика сучасної медицини, став виклик війни. Військова людина, І. Іщенко лаконічний: «з 26/VIII 1939 р. до 21/VI 1941 р. — консультант-хірург Київської особливої військової округи. З 22/VI 1941 р. — головний хірург Південно-Західного фронту, потім Донського фронту... З 15/XI 1943 р. — головний хірург Київської військової округи. З 1954 р. — у відставці».
Як зримо уявити собі ці неймовірні обставини і навантаження, що випали на долю Івана Іщенка? Адже він залишався провідним хірургом Київського військового шпиталю. Перші поранені поступили сюди вже у фатальні години початку фашистського нападу на нашу країну, і багатьох оперував саме Іщенко. Але одночасно, перед ним відразу ж розгорнулися найгостріші проблеми організації невідкладної хірургічної допомоги в усіх медичних підрозділах щойно створеного фронту. Події фактично блискавично набувають несприятливого і часто трагічного обороту. Нарівні з цілодобовою хірургічною роботою в Києві, це виїзди і вильоти до медсанбатів і госпіталів, причому за умов відступу. Для того, щоб витримати все, потрібно бути сучасним Гераклом, і Іщенко, зовні не велетень, завдяки якомусь особливому внутрішньому стрижню, стає ним.
Але ось Сталінград, можливо, найгрізніший прибій у невпинних зусиллях Іщенка біля операційного стола. Якраз у ці години складаються екстремальні обставини, коли Іванові Миколайовичу доводиться, без перебільшення, наступити на голос власного серця... Про що ж хочеться знову розповісти? 1952 р. в часописі «Вiтчизна» було опубліковано нотатки І. Іщенка. Отже, декілька рядків.
«Згадується історія сумної зустрічі з єдиним моїм сином Ігорем, який служив інженером у авіаційному з’єднанні на одному фронті зі мною. У рідкісні години відпочинку мені іноді вдавалося побачити його. Але минуло понад два місяці, і ні я, ні він не могли викроїти хвилини для зустрічі. Хоча Ігор перебував у якихось 50 кілометрах від мене.
Одного разу задзвонив телефон. Схвильований голос повідомив: привезли мого сина, пораненого в груди.
Оглядаю рану, намагаюся не дивитися в очі синові. Осколкове поранення в грудну порожнину. Ігор розповідає мені: їхав разом із начальником штабу, за ними погнався «месершміт» і скинув бомбу. До цього шпиталю їх доставили випадково.
— Тебе зараз візьмуть на операційний стіл. Я сам оперуватиму.
— Ні, тату, я не можу дати згоди. Начальник штабу нашого полку поранений серйозніше. Він лежить п’ятим від мене. Візьми його, я можу почекати...
Начальник штабу, молодий майор, був у напівзабутті. На його роздробленій у лікті руці з’явилися ознаки гангрени. Потрібні були негайні заходи. Відчувши дотик, який заподіяв йому біль, майор розплющив очі:
— На операцію? Ви хірург?
— Так, я вас оперуватиму.
— Добре, — погодився він. — Тільки треба б узяти раніше за мене капітана Іщенка. Він небезпечно поранений у груди. Ми з одного полку. А моя рана може почекати.
Що за люди! Майор навіть не поцікавився станом своєї рани й посилає мене до товариша, вважаючи, що той потребує більш термінової допомоги...
Я заявив начальникові штабу, що оглянув капітана Іщенка і вважаю за потрібне спочатку оперувати майора.
— Ви перебільшуєте, товаришу хірург, — наполягав майор на своєму. — Що там рука в порівнянні з грудьми.
Він і не підозрював, що капітан Іщенко, якого він відстоює — мій син. Тут ніколи було щось роз’яснювати, і я розпорядився відправити майора до операційної. У цей час підійшов головний хірург шпиталю.
— Що вирішили? — спитав він.
— Потрібно рятувати начальника штабу. У нього почалася газова гангрена.
— А як же син? — знову спитав хірург, не знаючи, як поводитися в такій винятковій ситуації. У моїй особі він бачив головного хірурга фронту. І одночасно — батька пораненого Ігоря.
— Здається, ви щось надумали?
— Так, якщо ви берете майора, я можу оперувати вашого сина. Дозволяєте?
— Чудово! Стоятимемо разом...»
«Так природа захотела, почему — не наше дело...» У цій строфі, великою мірою, ключі до найбільш необхідного серед земних дарів мистецтва — пристрасного хірургічного вміння. Звичайно ж, тут у чималій мірі вступають у дію передавані якості; сьогодні в пошані династії хірургів. Але особливо зворушує абсолютно самостійний зліт, начебто первозданне тяжіння до самоосвіти і самовиховання. Життя і доля Івана Миколайовича Іщенка — якраз такий приклад. Він народився 1891 року в селянській родині в селі Пустоварівка на Київщині. Сама назва села не говорить про достаток... Після закінчення військово-фельдшерського училища, де І. Іщенко, між іншим, учився в одному циклі з М. Щорсом, він поступає на медичний факультет університету св. Володимира. Закінчив його, після участі як фельдшер у Брусиловському прориві, в березні 1917 року, вже в «терновому вінку революцій». Але армія ще існує, і лікар-початківець відразу ж знову призивається на військову службу. З березня до серпня 1917 року служить молодшим лікарем Житомирського розподільного пункту Південно-Західного фронту. Не передбачаючи, зрозуміло, що така ж військова доля, але зовсім за іншої доби, грізно повториться в його дорозі. Очевидно, хірургічні здібності І. Іщенка належно оцінюються, і з серпня до листопада того ж бурхливого дев’ятсот сімнадцятого він молодший лікар Корсунського полку в діючій армії. Потім зараховується в резерв Київського окружного військово-санітарного управління і в грудні 1917-го призначається молодшим ординатором Київського клінічного військового шпиталю. Його майбутнє як військового хірурга в цих стінах немовби заздалегідь визначено. Потрібно лише додати, що суперечачи своїм кредо, своєю ниткою незалежного характеру правилам і умовам нової доби, Іван Миколайович, на всіх займаних постах залишатиметься позапартійним. Не маючи партійного квитка, отримає й генеральське звання.
Однак повернімося в далеке минуле. Після більш ніж піврічної роботи 1920 року як головний лікар і завідувач хірургічним відділенням 414 польового військового шпиталю, він знову, і тепер практично назавжди, переводиться до окружного шпиталю як виконуючий обов’язки, а з 1925 р. до 1939 р. начальник хірургічного відділення. Мистецтво його зростає, і при цьому в разюче широкому науковому кругозорі. Військовий хірург стає одним із найближчих однодумців Олександра Олександровича Богомольця. З 1933 до 1936 р. І. Іщенко завідує відділом експериментальної хірургії в створеному О. Богомольцем Інституті експериментальної біології і патології. Потім, не перериваючи роботи в шпиталі, керує кафедрою хірургії у 2-му Київському медичному інституті і очолює наукове керівництво новоорганізованим інститутом невідкладної хірургії і переливання крові. Збереглися кінокадри, які донесли спільні шукання О. Богомольця і І. Іщенка. Нещодавно, в зворушливому документальному фільмі, їх побачили учасники традиційних Богомольцевських читань. Є проте в життєписі Івана Миколайовича штрихи, не зафіксовані кінокамерою, але підкреслені правдолюбивою совістю: в офіційних документах він неодноразово наголошує, що є учнем великого київського хірурга і вченого Євгена Григоровича Черняхівського. І це за часів, коли ім’я Черняхівського, старший брат якого професор А. Черняхівський потрапив у вир «процесу СВУ», ніде не згадувалося...
Невпинний першопрохідець, І. Іщенко займається великим колом хірургічних викликів. Тут і проблеми травматичного внутрішньомозкового стискування (докторська дисертація — 1941 р.), і розробка операцій на жовчних шляхах і печінці (монографія двома виданнями), і хірургічна допомога при виразці шлунка, і, можливо, найбільш важливе — лікування раневого сепсису. Самостійно вивчив іноземні мови, французькою володів вільно, романи Стендаля і Гюго читав в оригіналі. Був зразком наукової правдивості і воістину «зрячим лікарем». Не можна тут не згадати, що коли було поранено генерала Ватутіна, Іщенко рекомендував негайну ампутацію, що, можливо, врятувало б воєначальника. Але втрутилися, на нещастя, інші авторитети... Що ж, до розширених консиліумів він недаремно ставився з певним скептицизмом. Його «душа лікаря», пишуть дослідники життя Івана Миколайовича Л. Заверний і А. Войтенко, була найбільш точним медичним приладом, він нічого не випускав з уваги. Щиро співчуваючи горю, ставився до хворих особливо дбайливо і глибоко переживав, коли виявлявся мимовільним винуватцем чужого горя.
«У самотності будь собі натовпом»... Після смерті дружини Єлизавети Іванівни Іван Миколайович жив один, у просторій квартирі по провулку Леонтовича. Звичайно ж, частими його гостями були син Ігор Іванович, науковий співробітник інституту механіки, і його дружина, знаменита співачка Лариса Архипівна Руденко. Іщенко завжди любив музику, але, безперечно, і Лариса Руденко сприяла тому, що Іван Миколайович тепер частіше відвідував оперний театр і філармонію. 1968 року він залишив кафедру факультетської хірургії на бульварі Шевченка, 17, останній хірургічний флагман, який він вів, і бував тут лише зрідка. Надавав перевагу оточенню книг, якими було заповнене помешкання. Бував іноді, зрозуміло, і в гостинному домі Ігоря і Лариси на Прорізній. Символічно, що найближчим другом Ігоря Івановича Іващенка був Олег Олександрович Богомолець, син великого фізіолога.
Я пам’ятаю Івана Миколайовича за моїх студентських років. Читав він цікаво, запально, і все ж у всьому, в його вигляді і манері, відчувалося, що він генерал. Не терпів наукового невігластва. Одного разу, засмучений поганою відповіддю студентки, викинув її залікову книжку через вікно. Це сталося в його кабінеті, в Жовтневій лікарні, де він завідував кафедрою. Кабінет розташовувався в бельетажі. Але хороше орієнтування в його улюбленому предметі начебто зігрівало серце професора.
Але це лише швидкоплинні враження. Як і в інших дослідженнях, моєю підмогою в цьому нарисі є спогади і роздуми одного з близьких учнів Івана Миколайовича Іщенка, прекрасного хірурга доцента Леоніда Григоровича Заверного і бережно збережені ним оригінальні документи і рукописи вчителя. Як лікар доктор Заверний опікав наставника. Річ у тім, що останніми роками Іщенка спіткала професійна недуга хірургів — спонділоартроз, і він пересувався по помешканню на візку.
— Одного осіннього вечора сімдесят п’ятого року Іван Миколайович попросив мене залишитися у нього на ніч, — згадує Леонід Заверний, — раптом додавши, що в ці години він помре. Ніяких ознак цього не було. Але я поставив розкладачку біля його ліжка. Захотів випити каву і чарочку коньяку. Майже півночі ми проговорили, Іван Миколайович читав напам’ять вірші, зокрема блоківську «Кармен». Я іноді мацав його пульс, він був нормальним. «Що, не дочекаєшся?» — пожартував він. Під ранок мене охопив сон, мабуть, ненадовго. Я знову знайшов биття пульсу, серце Івана Миколайовича працювало рівно. Але на мій голос, на запитання він не реагував. Він був непритомним. Я зателефонував Ігорю Івановичу і Ларисі Архипівні, вони тут же примчались. Займався ранній- ранній світанок. Поступово почали слабшати дихання і пульс... Можна припустити, що так розпорядився Господь... Ні, генерал-майор медичної служби, член-кореспондент АН УРСР Іван Іщенко не був, як кажуть, демонстративним віруючим. Та хірургу це й не обов’язково, він своєю справою служив вищим ідеалам і покликанню, що звучить у Слові — «Любіть ближнього, як самого себе». Але показово, Біблію Іван Миколайович досконально знав. Його відхід, мені здається, нагадує кінець Григорія Сковороди.
У військовому шпиталі на Печерську його начальник генерал- майор Михайло Петрович Бойчак і організатор унікального музею славної установи ветеран війни кандидат медичних наук Сергій Микитович Старченко створили зворушливий меморіал на честь І. Іщенка. І ще деталь. Іван Миколайович писав легко і лаконічно, але до слова в науці ставився не як метр. Старченко редагував його книги, і автор надписував їх з глибокою вдячністю. Будучи генералом, в літературі вважав себе рядовим.
Обдарована натура Іщенка була імпульсивною, але під час операцій, що виконувалися технічно бездоганно, він як би стримував себе, виявляючи і цим кращі професійні якості. Скільки людей врятували його руки? Напевно, це тисячі і тисячі...
На Байковому кладовищі батько і син лежать поруч, життя Ігоря Івановича в результаті забрали поранення...
Юрій ВІЛЕНСЬКИЙ
Джерело: День. - 2008. - № 107. 
http://day.kyiv.ua/uk/article/cuspilstvo/vazhkiy-vibir-u-stalingradi

Немає коментарів:

Дописати коментар