неділя, 14 серпня 2016 р.

Про нього знають і в Європі



До 80-річчя Степана Мишанича
Він – родом із верховинського села Ляховець Міжгірського району, але його добре знають і в Ужгороді (тут здобув середню і вищу освіту, у 1957–1971 роках ефективно працював спочатку методистом в Обласному будинку народної творчості, а затим завідувачем кабінету естетичного виховання в Закарпатському інституті вдосконалення кваліфікації вчителів), і в Києві (упродовж майже двох десятиліть – у 1972-1991 роках працював молодшим та старшим науковим працівником Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії ім. М. Т. Рильського АН України, вивчав пісенну та оповідальну творчість українського народу), і на Поділлі (у селі Погребище збирав матеріали для кандидатської дисертації «Пісенна культура сучасного села», яку захистив у 1976 році), і в Донецьку (у 1991–2009 роках очолював викладацький колектив кафедри української літератури і фольклористики Донецького національного університету та два університетські науково-дослідні інститути, по їхньому – центри: Науковий центр «Східно-українське народознавство» та Науковий центр «Життя і творчість Василя Стуса», із тамтешніх місцевих студентів як керівник і консультант виховав 24 кандидатів і 3 докторів філологічних наук), і поза межами України, адже Степан Васильович Мишанич очолював експедиції за українськими народними піснями у Сибір і на Далекий Схід (Сірий і Зелений Клини) та на Кубань (Малиновий Клин), публікувався у європейській пресі, досліджуючи народну творчість українців і в історико-порівняльному ракурсі.
Як приклад, можна згадати його наукову розвідку "Спільні риси сербського епосу про Старину Новака і карпатського фольклору про Олексу Довбуша", яку вперше було опубліковано сербською мовою в одному із наукових фольклорознавчих збірників Белграда у 1973 році. Тож закономірно, що про Степана Мишанича як про дослідника усної народної творчості йдеться у міжнародному фаховому довіднику "Слов'янські фольклористи", виданому у Белграді у 2008 році.
Справді, Степан Васильович – знаний фольклорист України. У 1988 році він захистив у Московському державному університеті дисертацію на здобуття вченого ступеня доктора філологічних наук "Усні народні оповідання: питання поетики", видав 14 книг, серед них такі солідні видання, як "Пісні Поділля" (1976), "Українські народні пісні в записах Софії Тобілевич" (1982), "Усні народні оповідання" (1986), "Народні думи" (1986), збірник українських легенд та переказів "Змієві вали" (1992)...
Але зробив Степан Мишанич немало й на теренах літературознавства. У Донецьку в 1998 році він започаткував видання наукового збірника "Актуальні проблеми української літератури і фольклору", 2-й і 6-й випуски якого присвячені дослідженням творчої спадщини Василя Стуса; у 1996 році видав монографію "Павло Чубинський: (автор українського гімну)". Із літературознавчих його розвідок привертають до себе увагу хоч би оці: "Міфологізм творчості Тараса Шевченка", "Парадокси Володимира Сосюри", "Народнопоетична стихія в творчості Василя Стуса"...
Поряд із всеукраїнською проблематикою Степан Васильович зробив багато й на теренах карпатознавства. У 1981 році шанувальників народної творчості Карпат порадувала упорядкована ним ошатно оформлена збірка балад "З гір Карпатських". Пісня, звісно, має два крила – слово і мелодію. Готуючи видання баладних пісень, упорядник врахував це і опублікував не тільки тексти, але й нотні записи їх мелодій (зробив це фахово, бо паралельно із навчанням в університеті скінчив в Ужгороді й вечірню музичну школу, вивчивши нотну грамоту та освоївши гру на баяні та хорову справу). До цього часу "З гір Карпатських" – найсолідніший збірник серед видань такого роду.
Закарпатський фольклор вчений розглядає у всеукраїнському та всеслов'янському контекстах. У статті "Народні месники України у фольклорі", яку написав у 1985 році як розділ міжнародної узагальнюючої праці "Карпатські збойники і опришники", проаналізовано народний погляд на діяльність Довбуша, Пинті, Шугая у порівнянні із сприйняттям гайдамацького руху на Поділлі, Брацлавшині, Київщині, де діяли Залізняк, Гонта, Гаркуша, Білозерко, Швачка...
Доклав Степан Васильович свій хист та уміння й до інших публікацій видавництва "Карпати". Коли виникла проблема, як оформити підготовлену до друку автором цих рядків книгу: "Як зачую коломийку" (1975), він запропоновував для її оформлення свої фотографії. Таке оформлення доповнило етнографічний зміст книги, спрацювало доброю рекламою видання, бо й на теренах художньої фотографії він працював спостережливо, творчо, винахідливо. У відомому альбомі "Шовкова косиця" (Ужгород, 1973) вміщено 40 творів із його фотодоробку.
При характеристиці його інтересів треба згадати й бібліофільство. Кажуть: покажи свою бібліотеку, то зрозуміємо, хто ти. У домашній бібліотеці вченого, яка нараховує понад 5 тисяч книг, кілька полиць займає карпатознавча література. Найдавніша у його зібранні – богослужебна книга XVII століття  "Четьї-мінеї", яку йому подарували в одному із сіл Закарпаття під час фольклорної експедиції. З вдячністю згадую, як під час роботи над книгою "Ходили опришки" (1983), він допоміг мені відсутнім у бібліотеках Закарпаття виданням Володимира Гнатюка "Народні оповідання про опришків" (Львів, 1910).
Своєрідним підсумком наукової діяльності Степана Мишанича є обсяжний змістовно насичений 2-томник "Фольклористичні та літературознавчі праці" (Донецьк, 2003). До нього із понад 200 наукових праць, опублікованих в українській та зарубіжній періодиці, він включив найсуттєві – про міфокритику та міфопоетику, про голосіння як фольклорний жанр та принципи наукового видання повного зібрання українських народних дум, про віршовані написи на народних картинах із зображенням Козака Мамая та сучасне життя української народної балади в Карпатах тощо. У першому томі "замість передмови, висновків та бібліографії" Григорій Дем'ян у формі есею ґрунтовно проаналізував науково-дослідницьку діяльність професора С. Мишанича, зафіксував, як науковці України і за її межами оцінюють науковий доробок нашого земляка. Про його доробок відгукувалися схвальними рецензіями Л. Бараг (Білорусія), М.Гиряк та М.Мушинка (Словаччина), Р. Кирчів та Т. Салига (Львів), М. Плісецький (Київ), І. Хланта та Д. Федака (Ужгород)...
Кажуть, що у ріднім краї й дим солодкий. Степан Мишанич, мабуть, також так думає, бо повернувся в рідне Закарпаття і вже більше року плідно трудиться професором кафедри філологічних дисциплін Мукачівського державного університету. І в ювілейний день – 14 серпня – побажаємо йому: "З роси і води Вам, Степане Васильовичу! Нових Вам здобутків на ниві краєзнавства й українознавства, беручких і вдячних учнів!"
Іван Сенько
Джерело: http://zakarpattya.net.ua/News/85925-Pro-noho-znaiut-i-v-IEvropi.-Do-75-richchia-Stepana-Myshanycha

Немає коментарів:

Дописати коментар