субота, 6 серпня 2016 р.

Леопольд Левицький - графік модерніст з Тернопільщини

До 110 річчя від дня народження
7 серпня 2016 року виповнюється 110 років від дня народження видатного українського хужожника, уродженця Тернопільщини Леопольда Івановича  Левицького. 
Мабуть немає іншого художника, який би міг виробити такий аж надто своєрідний принцип розбудови картини. Визначивши тему і характер майбутнього зображення, Леопольд Левицький брався створювати наче б зовсім безвідносну абстракцію ліній і кольорів. Він малював, продовжуючи водночас розмову з нами, його гостями, не розтлумачуючи своєрідності замислу, шляхів його втілення. Коли ця робота була завершена, на мольберті з’являлося інше полотно – а вже на нього переносилися винайдені барви і пропорції – але вже в конкретних обрисах.
Подивовані колеги називали Леопольда Левицького майстром композиційних та колористичних знахідок, незбагнутої багатьма творчої гри. З ноткою самовдоволення Леопольд Іванович пояснював, що він за своєю глибинною сутністю абстракціоніст, але влада вимагає мистецьких рішень у межках соцреалістичних засад – тож вона їх буде мати, але виплеканих на засадах майже що підсвідомості.
Він продовжував творити і говорити, говорити напрочуд цікаво і переконливо, доказово й нестандартно, відкриваючи перед слухачами майже зриму панораму описуваного. Якесь дивне враження залишалося після відвідин його робітні: наче всі зібралися тямущі й балакучі, із власними судженнями й думками, але брав слово маестро – і вже неможливо було уявити, щоб у центрі розмови виявився хтось інший, щоб виринуло темою щось цікавіше за його напівіронічні одкровення. Це так бувало постійно, без огляду на те, чи нині в його гостині допитлива молодь, чи обтяжені званнями та почестями колеги.
Тому було певне й переконливе пояснення: саме Леопольд Іванович був носієм виважених і переболених нелегким досвідом знань про минуле – чи то мистецьке, історичне, чи просто життєве. Життя саме його ставило в епіцентр подій: безперечне художнє обдарування, привітна комунікабельність забезпечували йому знайомство з визначними митцями передвоєнної Польщі, відкривали двері паризьких салонів. Знайомства у мистецьких колах, близькі контакти з українським та закордонними художниками давали йому право перебувати в центрі товариства. А він вже давав собі раду, аби вести розмову цікаво й дотепно, корисно для співрозмовників.
Зустрівся і ближче зазнайомився з Леопольдом Івановичем я в майстерні Теодозії Бриж, куди майстер вчащав нібито до свого молодшого колеги Євгена Безніска, який тоді ще не мав власного робочого місця і займав куток в майстерні дружини. В обох графіків було багато спільних зацікавлень, тож старший майстер завжди міг надати творчу підтримку молодшому колезі. Чи то б стосувалося популярної тоді й близької обом техніки ліногравюри, чи в освоєнні складніших секретів кольорових монотипій, акватинти, деревориту. Та й багато чого іншого. Ці фахові розмови завжди перепліталися зі спогадами, торкалися проблем тогочасного мистецького життя, яке чергувалося непередбачуваними відлигами й заморозками, ускладненням взаємин в мистецькому середовищі.
Леопольд Левицький народився 7 серпня 1906 року в сім'ї сільського коваля-слюсаря в селі Бурдяківці на Тернопільщині. Згодом сім’я переїхала до міста Чорткова, де Леопольд навчався у гімназії. Там і виявилися його малярські здібності. Проте батько бажав бачити сина адвокатом, тому й відправив його 1928 року вчитися до Ягеллонського університету в Кракові. Проте син наполягає на своєму й вступає до Краківської академії красних мистецтв.
Молодого художника приваблював дух пошуків, невтримної експресії, бунту – як і в житті, де він віддавав перевагу ідеям суспільної справедливості. Після неспокійного Кракова – ще бурхливіший Париж, остаточне окреслення мистецьких засад, захоплення лівими ідеями, авангардом.
Повернувшись до Чорткова, Левицький бере активну участь в мистецькому житті краю, багато виставляється.
  Певним курйозом сам називав свою недовгу службу головою міськради  Чорткова – у вересні 1939 року. Проте вже незабаром переходить до праці в пресових виданнях, зрештою утверджується на посаді художника-декоратора в будинку офіцерів.
Війна загнала майстра в далеку еміграцію, на досі небачений ландшафт опалених сонцем гір і степів. У Центральній Азії, в містечку Кара–Даріа поблизу Самарканду Левицький працює вчителем малювання. З піднесення взявся опановувати нові для себе колористичні обриси…
 Але невдовзі мусив одягати військову форму, хоча, зважаючи на стан здоров’я, служив у допоміжних військах. Збереглися тогочасні фронтові листи Левицького до дружини, сповнені віри в прийдешнє, трепетних переживань за долю коханої людини.
1946 року Леопольд Іванович з'являється в центрі львівського мистецького гурту, знекровленого війною, втратами та еміграцією. Для посилення засад саме соцреалістичного мистецтва до Львова було відряджено групу митців із Москви, Ленінграда, Києва – і вони намагалися виконувати належну їм функцію, хоча перекувати усталені традиції було не так просто.
Цьому прикладом може слугувати й сам Леопольд Іванович – обраний (чи, радше, вимушено призначений) керівником обласної спілки художників, він не зміг, та й не захотів позбутися набутків авангардної мистецької школи. Тож коли партія підняла чергову хвилю боротьби з абстракціонізмом і вимагала відповідних жертв на місцевому вівтарі (а вже готувалася розправа над талановитою художницею-графіком Софією Гебус-Баранецькою) Левицький зголосився перед партійними очільниками: «Першим судіть мене, я тут – найбільший абстракціоніст!..»
 Зрештою, зрозумівши, що словами тут нікого не переконаєш, вирішив відкупитися: сотворив прецікаву композицію, яка припала до душі ідейним посадовцям:  на розділеному Збручем полотні крупнішим планом селянин за плугом, а по той бік вдалині розорює межі колгоспний трактор! “Дума про возз‘єднання” стала еталонним твором саме цього напряму, постійно згадувалася і вихвалялася, та й самому майстрові на довший час забезпечувала певний спокій.
Творив Леопольд Іванович майже що несамовито – багато і виважено, вивірено в глибинах щедро обдарованої душі. Мистецтвознавці нараховують майже що сім тисяч робіт різних форм – від графічних начерків, ліноритів та листівок до обширних полотен. Але всіма дорожив. Хоча б і цілою низкою вітальних новорічних листівок, на яких постійно зображував себе із дружиною – ласкаво і дещо хитрувато усміхнених, злагоджених.
Якось, то було ще 1964 року, мені випала “письменницька” поїздка в Чехословаччину, де мала вийти моя поетична збірка в чеському перекладі. Євген Безніско й просить: з'явилася новинка, кольорові фломастери, привези мені й Леопольду Івановичу. Та щось у мене з коштами не склалося, і я привіз лишень один комплект. Безніско передав його старшому товаришеві. В подяку за той дарунок Леопольд Іванович запросив мене до себе в майстерню, обіцяв подарувати якийсь із естампів. Так я й став частіше бувати – то в тій же майстерні, а то і вдома. Та ще саме тоді ми готували велику передачу про майстра на Львівському телебаченні – де уже згадувана “Дума про возз’єднання” доповнювалася малюнками молодого романтика, звабленого революційними перспективами, а до них уже долучалися виважені полотна таки направду небуденного маестро,  які й понині залишаються знаковими в нашій мистецькій скарбівні. 
Помер Леопольд Левицький 14 травня 1973 р., як і належить митцеві, за роботою в майстерні. Похований у Львові, на Личаківському цвинтарі.

Джерело:http://zaxid.net/news/showNews.do?leopold_levitskiy_pidsvidomiy_kolorit_svidomogo&objectId=1234109

Немає коментарів:

Дописати коментар